9 / 22
Галина Вдовиченко
8
Він часом не розумів, чи вона жартує-іронізує,
а чи говорить серйозно. Чого це він любить, аби
усе було за правилами? Без несподіванок та ім-
провізацій? Це якось навіть образливо звучить.
Кожного разу виникає бажання запитати: що ти
маєш на увазі?..
Насправді він аж ніяк не міг вирватися з Києва.
На Різдво не вдалося, бо робота не відпускала,
а тоді непомітно й весна промайнула. І от уже
середина літа, а в нього й далі не складалося з тією
поїздкою. А Світлана що? Вона поїхала без нього.
З якоюсь малознайомою товаришкою. Тиждень
після того минув, і от маєш, як навмисно, — йому
нарешті випала нагода. Три вільні дні. Але тепер
уже Світлана мала справи, і він гайнув до Львова
сам-один, наче комусь щось доводив. Хіба не мог-
ла Світлана почекати на нього ще тиждень?
— Їдь-їдь, — сказала йому на прощання, — очі-
щілинки, — он і дощ обіцяють…
Пропустив іронію повз вуха. Не був певен, що
саме цього потребує — самотності, дощу та кави,
але щось суттєве він таки мусив отримати. Бодай
короткий перепочинок. Львів, запевняли його
офісні знавці, гарантує розслабон за два-три дні
наче за тиждень. Марко сподівався саме на це.
На швидку дію випробуваних багатьма ліків.
Якщо це місто може пригальмувати шалений лет
невість куди, не знати вже й для чого, якщо воно
може дати можливість перевести дух, Марко