32 / 40
32
верхню губу. Зуби були нормальні. Потягнувся до її руки, заплутаної
у скуйовдженому волоссі. Ще до того, як намацав долоню, побачив
розплющені очі. Але пізно.
Вона хльоснула його пазурами по шиї, розітнула глибоко, кров
бризнула їй на обличчя. Завила, цілячи другою рукою в очі. Він упав
на неї, перехоплюючи зап’ястки обох рук, притискаючи їх до підлоги.
Вона клацнула зубами — вже закороткими — біля його лиця. Він ударив
її лобом в обличчя, притис сильніше. Вона вже не мала колишньої
сили, тільки звивалася під ним, вила, випльовуючи кров — його кров, —
що заливала їй рота. Кров витікала швидко. Не було часу. Відьмак
вилаявся і міцно вкусив її за шию, зразу за вухом, уп’яв зуби й стискав
їх, допоки нелюдське виття не змінилося на тоненький, розпачливий
крик, а потім — на придушений схлип, плач скривдженої чотирнадця-
тирічної дівчинки.
Він відпустив її, коли перестала рухатися, устав на коліна, висмик-
нув з кишені на рукаві шмат полотна й притис його до шиї. Намацав
меч, який лежав поруч, приклав непритомній дівчині вістрям до горла
і схилився над її долонями. Нігті були брудні, поламані, закривавлені,
але… нормальні. Геть нормальні.
Відьмак насилу встав. Через вхід до крипти вже вповзала липко-мокра сірість світанку. Він рушив до східців, але похитнувся і важко
осів на підлогу. Через набрякле вже полотно кров лилась йому по
руці й стікала в рукав. Він розстебнув каптан, роздер сорочку, рвав,
дер на шмаття і мотав його навколо шиї, знаючи, що часу в нього обмаль,
що зараз він зомліє…
Встиг. І зомлів.
У Визімі, над озером, півень, розпушивши пір’я у холодній вогкості,
хрипко проспівав утретє.
VІІІ
Він побачив білені стіни й балки стелі кімнатки над гауптвахтою. Во-
рухнув головою, кривлячись від болю, застогнав. Шию мав перев’яза-
ну, грубезно, солідно, управно.
— Лежи, чарівнику, — сказав Велерад. — Лежи, не ворушись.
— Мій… меч…