27 / 40
27
Ґеральт мовчав.
— Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королів-
ську дівку. Я кохав її… Відьмаче, ти тут?
— Тут.
— Я знаю, про що ти думаєш. Але було не так. Повір мені, я не на-
кладав жодних проклять. Я не знаюся на жодних чарах. Тільки раз
сказав зі злості… Тільки раз. Відьмаче? Слухаєш?
— Слухаю.
— Це його мати, стара королева. Це напевне вона. Не могла дивити-
ся, що він і Адда… Але не я. Я тільки раз, знаєш, намагався умовляти її,
а Адда…Відьмаче! Запаморочилося мені, і я сказав…Відмаче? То я? Я?
— Це вже не має значення.
— Відьмаче? Північ близько?
— Близько.
— Випусти мене раніше. Дай мені більше шансів.
— Ні.
Остріт не почув скреготу відсунутої могильної плити, але відьмак —
почув. Нахилився і розрізав кинджалом пута вельможі. Остріт, не че-
каючи слів, скочив, незграбно пошкутильгав, а потім побіг. Очі його
вже настільки призвичаїлися до темряви, що він бачив шлях, який вів
з головної зали до виходу.
Із гуркотом вискочила з підлоги плита, що блокувала вхід у підзе-
мелля. Ґеральт, завбачливо заховавшись за балюстрадою сходів,
помітив потворну постать стриґи, яка пружно, швидко й безпомилково
мчала услід за гупанням чобіт Остріта, що віддалявся. Стриґа не вида-
вала ані найменшого звуку.
Потворний, тремтячий, моторошний виск роздер ніч, струсонув
старі мури й тривав, вібрував, то піднімаючись, то спадаючи. Відьмак
не міг точно оцінити відстань — через загострений слух, — але він знав,
що стриґа наздогнала Остріта швидко. Занадто швидко.
Він вийшов на середину зали і став біля самого входу до крипти.
Відкинув плаща.
Повів плечима, щоб меч улігся на спині зручніше. Натягнув рукави-
чки. Він мав іще трохи часу. Знав, що стриґа, хоч і наїдена після остан
ньої повні, не покине труп Остріта скоро. Серце й печінка були для неї
цінним запасом живлення для довгого перебування у летаргії.