17 / 38
15
important thing there was to take care of the relics
and cave cells.”
Speaking of relics. Our Editorial Office once received
an unusual phone call. An offended-sounding male
voice complained, “Do you know that there is a special
plant near Moscow that manufactures relics? They even
bear the inscription ‘replica’ at the bottom. You’d better
write about this.” We could have ignored the call, but
curiosity got the better of us. After no long deliberation,
we decide to carry out the reader’s request and go to
Kyiv-Pechersk Lavra. Hieromonk Nicodemus, the
Keeper of the Far Caves, listened to our question
calmly, without a hint of indignation. “There is indeed
a plant in Sofrino village, Pushkinskiy Rayon, near
Moscow; it manufactures all things needed for
Orthodox divine services. However, what they
manufacture is not relics, but reliquaries, i.e. containers
for particles of relics. It is impossible to manufacture
relics themselves. This can only be earned by a saintly
life,” said the monk.
“There have always been those who attempted to
ridicule the holy relics by calling themmummies, or
copies,” says the Vicar of Kyiv-Pechersk Lavra, His
Grace Paul. “Those making fun of the relics are first of
all laughing at their own parents, themselves, their own
ignorance, for it is up to the parents to teach their
children faith and attitude to sacred things. If they have
failed to do that, their children make fun of their
ancestors’ faith. But where are these people now? They
are gone while the relics are still here. People come with
different thoughts and intentions. In 1990s, they would
often break the glass of shrines, steal miters and
panagiae of the Venerable Bishops (an Archbishop’s
breastplate), tear off icon-lamps. There were fewmonks
in the Lavra at the time, and however fast they ran, they
would always be too late to catch the looter. By the
Grace of God, now it happens no more, though.
I believe it is not thanks to more durable glass and
mountings, but rather because conscience and faith
begin to stir within people. Of course, there are still
those who laugh and talk about mummies. However,
whenever we enter the caves, we regard them as holy
places, the source of God’s Grace, and they remind us
that they were just like us. But whether we are to
become like them remains to be seen.”
До речі, про мощі. Якось у редакції пролунав
дивний дзвінок. Ображений чоловічий голос
в слухавці поскаржився: «А ви знаєте, що під
Москвою є спеціальний завод з виготовлення
мощей? На них навіть є напис внизу: “копія”.
Краще про це напишіть». Звісно, можна було б
і не зважати не цей дзвінок, але цікавість узяла
гору. Трохи повагавшись, таки наважуємося
виконати прохання читача та їдемо до Киє-
во-Печерської Лаври. Ієромонах Никодим,
доглядач Дальніх печер, вислухав наше запи-
тання спокійно, без найменшого обурення.
«У селищі Софрино Пушкінського району під
Москвою справді є завод, де виготовляють усе
необхідне для православних богослужінь, — по-
яснив чернець. — Але там роблять не мощі,
а мощевики — посудини, у яких зберігають
частинки мощей. А самі мощі виготовити
неможливо. Це можна заслужити лише правед-
ним життям».
«Завжди знаходилися ті, хто намагається
глузувати з мощей святих, називаючи їх мумі-
ями або копіями, — говорить намісник Києво-Печерської Лаври владика Павло. — Сміючись
із мощей преподобних, такі люди у першу
чергу сміються зі своїх батьків, із себе і свого
невігластва. Тому що саме батьки повинні
вчити дітей віри й спілкуванню зі святинями.
Не навчили — ось діти й сміються з віри своїх
предків. Але де ці люди зараз? Їх немає. А мощі
лежать і досі. Люди приходять з різними
помислами. У 90-х роках часто розбивали скло
на гробницях, крали митри, панагії преподоб
них єпископів (нагрудний знак архієреїв),
лампади зривали. Ченців у Лаврі було тоді
мало, поки добіжиш, а злодій уже й сховатися
устиг. Але зараз, з Божою милістю, цього
немає. Думаю, це пов’язано не лише з міцні-
шим склом чи кріпленням. У людей прокида-
ються совість і віра. Звичайно, і тепер є ті, хто
насміхається й говорить про мумії. Ми ж при-
ходимо в печери як до святині, до джерела
Божественної Благодаті, як до спомину,
що вони були такі ж, як ми. Та чи станемо
ми такими, як вони, — велике питання».
Кстати, о мощах. Как-то в редакцию поступил
удивительный звонок. Обиженный мужской
голос в трубке пожаловался: «А вы знаете, что
под Москвой есть специальный завод по изго-
товлению мощей? На них даже надпись внизу
есть “копия”. Лучше об этом напишите!» Можно
было бы и проигнорировать, но интерес взял
верх. После недолгих колебаний решаемся-таки
выполнить просьбу читателя и едем в Киево-Печерскую Лавру. Иеромонах Никодим, блю-
ститель Дальних пещер, выслушал наш вопрос
спокойно, без тени негодования. «В поселке
Софрино Пушкинского района под Москвой
действительно есть завод, где изготавливают
все необходимое для православных богослуже-
ний, — сказал монах. — Но там производят
не мощи, а мощевики — сосуды, в которых
хранят частицы мощей. А сами мощи изгото-
вить невозможно. Это можно заслужить лишь
праведной жизнью».
«Всегда находились те, кто пытается насме-
хаться над мощами святых, называя их мумиями
или копиями, — говорит наместник Киево-Пе-
черской Лавры, владыка Павел. — Смеясь над
мощами преподобных, такие люди в первую
очередь смеются над своими родителями, над
собой и своим невежеством. Потому что именно
родители должны учить детей вере и общению
со святынями. Не научили — вот дети и смеются
над верой своих предков. Но где эти люди сейчас?
Их нет. А мощи лежат до сих пор. Люди приходят
с разными помыслами. В 90-х часто разбивали
стекла гробниц, воровали митры, панагии препо-
добных епископов (нагрудный знак архиереев),
лампады срывали. Монахов в Лавре было тогда
мало, пока добежишь — вор уже и скрыться
успел. Но сейчас, с Божьей милостью, этого нет.
Думаю, это связано не только с более прочными
стеклами или креплениями. У людей просыпается
совесть и вера. Конечно, до сих пор есть те, кто
насмехается и говорит о мумиях. Мы же прихо-
дим в пещеры, как к святыне, к источнику Боже-
ственной Благодати, как к воспоминанию, что они
были такие же, как мы. Но станем ли мы, как
они, — большой вопрос».