24 / 38
24
потім— суттєво зредагувати ці тексти, надавши їм більш
сучасного вигляду та звучання. Звісно, по ходу справи
я не міг не додати щось від себе. Але це не додатковий
фактаж — мені просто не було коли його збирати. Та
й все, викладене в зошитах, цінне саме по собі, без до-
даткових навантажень. Нехай уже потім фахівці розби-
раються, що тут правда, а що — художня література. Ко-
ли, завершивши свою частину роботи, я переглянув усе
від початку до кінця, зрозумів: рукописні записи Григо-
рія Титаренка, зроблені в 1978—1979 роках, мимоволі
стали схожі на героїко-пригодницький роман, створе-
ний на документальній історичній основі. Тобто по су-
ті я пропоную вам історичну гостросюжетну драму.
Чи схвалив би це автор записів, мій дядько Григорій
Титаренко? Не знаю. Але ж він прагнув публікації, тож
факти, викладені в зошитах, не спотворені та не пере-
кручені. Тітка Оля як перша читачка лише плакала
в окремих, найдраматичніших місцях, та загалом не за-
перечувала. «Якщо таким чином про це дізнається яко-
мога більше людей в Україні, я буду тільки рада. І дядь-
ко твій напевне був би щасливим», — ось що сказала
вона, повертаючи мені прочитаний за ніч рукопис.
Власне, це і є третя обставина. Аби зошити списав
той-таки уродженець Волині чи взагалі — будь-якого
регіону Західної України, я, скажу вам чесно, не певен,
що взявся б випускати його у світ. Бо їм це близьке, во-
ни з цим росли та жили, вони приймають партизанську
боротьбу УПА з німцями та радянською владою як
складову в боротьбі за українську незалежність. При-
ймають з усіма можливими обмовками, попри числен-
ні «але», яких повно в історії українського повстан-
ського руху. Натомість і моєму дядькові, Григорієві