14 / 38
14
мама навіть їздила на похорон, возила якісь там гроші, але
точно не скажу: на той час я жив окремо від батьків, не те
щоб порвавши з ними, просто максимально обмеживши
спілкування до необхідного для дотримання правил при-
стойності мінімуму. Товариству «Знання» після серпня
1991 року лектори потрібні не були, тожмама влаштува-
лася референтом у офіс однієї з новостворених партій, де
вже працював тато, помінявши один партквиток на інший.
Згодоммої батьки змінювали партійні офіси з тією інтен-
сивністю, з якою зростала в нашій країні кількість цих
партій. Який у цьому смисл, я, сказати чесно, не розумів,
зайнявши принципово антипартійну життєву позицію.
До речі, один із перших фільмів нашої студії був присвя-
чений безглуздості існування політичних сил, про нього
заговорили, почули про нього і батьки, і навіть побачи-
ли, після чого наші стосунки якось самі собою охололи.
Та я знову відволікаюся. Просто хочеться, аби ви зро-
зуміли, чому вдова дядька Григорія подзвонила саме ме-
ні, своєму двоюрідному племіннику, якого, здається, ні-
коли в житті не бачила. А якщо бачила, то я був надто
малим, аби пам’ятати це. Коротше кажучи, тітка раптом
захотіла, аби я зробив фільм про її покійного чоловіка,
свого дядька. Власне, тоді я й дізнався про подробиці
його так званої справи.
Тітка Оля весь цей час переховувала його записи—три
грубих загальних зошити, два в клітинку, один — у ліній-
ку. Вони всі були різними. Перший — у сірій цератовій
обкладинці, другий—коричневий, із матовоюобкладин-
кою, третій — бордовий, на дотик наче оксамитовий. Усі
списані дрібним, але акуратним письмом. Я бачив інші
рукописи мого дядька, там він писав інакше. Тітка нази-
вала таке письмо
лікарським
, і справді, зазвичай Григо-