9 / 36
9
не брудняться, й укотре запитує себе подумки, що робить він
тутечки від самого рання.
Відтак одягає шкіряну куртку.
— Як там надворі, Міку?
— Жахливо. Ллє як з відра.
Вілл зупиняється.
— Он як. Погода не для мого байка?
Мік хитає головою.
— Ні, сер. Хіба що він у вас на надувних подушках. Або ж ви
шукаєте смерті.
Вілл дивиться на свого мотоцикла, тоді знімає рукавиці. Хоч би
що про нього думала Лісса, він не той чоловік, який зайвий раз
ризикує. Потому відмикає багажник мотоцикла, кладе туди рука
виці, замикає його й кидає Мікові ключі. Той легко ловить їх од
нією рукою.
— Просунь під мої двері, гаразд?
— Без проблем. Викликати вам таксі?
— Та ні. Обидва змокнемо.
Натисканням кнопки охоронець відсовує автоматичну решітку,
й Вілл виходить надвір, піднімаючи руку на знак подяки. Надворі ще
темно, гримить, а Центральним Лондоном вже повільно тягнуться
валки автівок, дарма що немає ще й пів на восьму. Вілл піднімає
комір і прямує вулицею до переходу, де легше впіймати таксі.
На дорогах калюжі, сірими полисками виграє дзеркальний тротуар.
Забачивши людей у костюмах на краю тротуару, він роздрато
вано мугикає: «І відколи це весь Лондон почав прокидатись так
рано?» Кожен тієї миті міг думати те саме.
Вілл дивиться, де краще стати, аж раптом дзвонить його мо
більник. Це Руперт.
— Я вже в дорозі. Намагаюсь таксі зловити.
По той бік дороги він уздріває таксівку з помаранчевим вогни
ком, вона наближається. Вілл береться навстріч, сподіваючись,
що більше її ніхто не помітив. Поуз мчить автобус, за ним вищить
гальмами вантажівка, приглушуючи Рупертові слова.
— Не чую тебе, Рупе. — Вілл намагається перекричати дорож
ній шум. — Повтори ще раз. — Затримавшись на мить на острівку
безпеки, поки повз нього потоком плинуть машини, він бачить