10 / 36
8
Передмова
Уявіть собі таку сцену: три-чотири сотні людей, незнайомих
між собою, їм пропонують об’єднатися в пари і запитувати
одне в одного «Чого ти хочеш?» знову, знову і знову.
Чи може бути щось простіше? Таке безневинне запи-
тання, і так просто на нього відповісти. Але ж ні, раз у раз
я помічав, що ця проста групова вправа пробуджувала
неочікувані та дуже сильні почуття. Часто за лічені хви-
лини кімната здригалася від емоцій. Чоловіки і жінки, які
зовсім не виглядали нещасними чи нужденними, а якраз
навпаки — були успішними, гарно вдягненими людьми,
що світилися від щастя, коли йшли вулицею, тут ставали
схвильованими до глибини душі. Відповідаючи на запи-
тання, вони зверталися до тих, кого втратили назавж-
ди, — померлих чи відсутніх батьків, чоловіка або дружи-
ни, дітей, друзів: «Я хочу побачити тебе знову», «Я хочу,
щоб ти мене кохав», «Я хочу знати, що ти мною пишаєш-
ся», «Я хочу, щоб ти знав, що я тебе кохаю, і мені дуже
шкода, що я цього не казав раніше», «Я хочу, щоб ти
повернувся — я така самотня», «Я хотів би, щоб у ме
не було справжнє дитинство», «Я хочу бути здоровим
(молодим) знову. Я хочу, щоб мене любили (поважали).
Я хочу, щоб моє життя мало сенс. Я хочу зробити щось
значуще. Я хочу бути важливим, хочу, щоб про мене
пам’ятали».
Стільки бажань. Стільки прагнень. І так багато болю
лише за кілька хвилин розмови. Справжнє самокатування.
Біль, який тебе ніколи не полишає, повсякчас паморочить
голову та заважає жити. Біль, який насправді так близько.
Багато подій, які стаються з нами кожного дня, — проста