«Ліки від кохання» Ірвіна Ялома

Для того щоб адаптуватися до факту смерті, ми постій-

но вигадуємо оригінальні способи заперечити смерть чи

не думати про неї взагалі. Коли ми малі, батьки запевняють

нас, що її немає, розповідають різні казки та легенди про

божественних істот; пізніше ми персоніфікуємо смерть,

трансформуючи її в істоту, монстра, бабая, демона. Уреш-

ті, якщо смерть — це лише істота, яка переслідує нас,

отже, від неї можна вислизнути. До того ж, яким би страш-

ним не був монстр, що несе смерть, він, однак, не такий

страшний, як правда. А правда полягає в тому, що кожен

з нас носить у собі спори власної смерті. Стаючи стар-

шими, діти винаходять інші способи позбутися страху

смерті: вони згладжують негативні враження, глузуючи зі

смерті, випробовують її своєю відчайдушністю, намага-

ються здаватися менш чутливими та сміливими, а в ком-

панії однолітків підбадьорюють один одного і полюбляють

розповідати під гарячий попкорн історії про привидів та

дивитися фільми жахів.

Коли ми дорослішаємо, ми поступово перестаємо ду-

мати про смерть; ми відволікаємо себе, намагаємося знай-

ти щось позитивне, називаємо смерть гарними словами,

щоб заспокоїти себе («перейти в інший світ», «віддати Богу

душу», «упокоїтися з миром»); ми заперечуємо смерть і шу-

каємо цілу купу доказів; ми хочемо бути безсмертними і для

цього створюємо мистецькі твори, виховуємо дітей, а також

намагаємося заглибитись у релігію, яка пропонує нам бо-

дай увічнення душі.

Багато хто не погодиться з таким підходом до смерті

і скаже: «Нісенітниця! Ми не стверджуємо, що смерті не-

має. Ніхто не буде жити вічно. Це очевидний факт. Але

мають же бути якісь способи уникнути її!»