31 / 36
Частина 1
30
нас віддати їх. Якщо ми мусимо віддати все наше майно
в будь-якому випадку, то чому ці порівняно милі люди
не можуть отримати годинники? Можливо, одного дня
вони також прислужаться нам.
Ми чекали в ангарі, який вочевидь вів до дезінфек-
ційної камери. Увійшли есесівці і розклали на підлозі
ковдри, на які ми повинні були скласти все наше майно,
усі годинники і коштовності. Серед нас усе ще були
наївні в’язні, які запитували, розважаючи старожилів,
котрі допомагали, чи можуть вони залишити собі об-
ручку, медаль чи талісман на щастя. Ніхто ще не міг
повірити до кінця, що доведеться віддати все.
Я спробував втаємничити одного зі старих ув’язне-
них. Нишком підійшовши до нього, я вказав на паперо-
вий згорток у внутрішній кишені мого пальта й мовив:
«Погляньте, це рукопис наукової книжки. Я знаю, що ви
скажете; я маю дякувати за порятунок власного життя,
бо це все, на що я можу сподіватися. Але я не можу ні-
чого вдіяти. Я повинен зберегти цей рукопис за будь-
яку ціну, у ньому праця мого життя. Ви розумієте?»
Авжеж, він почав розуміти. На його обличчі повіль-
но розпливлася посмішка, спочатку жаліслива, потім
більш знущальна, образлива, аж поки він не виплюнув
лише одне слово у відповідь на моє прохання, слово,
яке постійно присутнє в словнику табірних в’язнів:
«Лайно!» Тої миті я усвідомив просту правду і зробив
те, що означало кульмінацію першої фази моєї психо-
логічної реакції: перекреслив усе моє колишнє життя.
Раптом мої попутники, які стояли зі зблідлими, пере-
ляканими обличчями, безпомічно розмовляючи з охо-
роною, почали непокоїтися. Ми знову почули хрипкі
команди. Ударами нас позаганяли до передбанника.