25 / 36
Частина 1
24
Оскільки ця книжка про мої власні переживання
звичайного в’язня, зауважу, не без гордощів, що я не
працював у таборі ані як психолог, ані як лікар, якщо
не враховувати кількох останніх тижнів. Кільком моїм
колегам пощастило отримати роботу в холодних пунк-
тах невідкладної допомоги, де за перев’язувальний
матеріал слугували клапті паперу. Але я був номером
119 104 і тривалий час копав землю або прокладав
рейки для залізничної колії. Якось мені довелося без
жодної допомоги прокопати тунель для прокладення
водогону під дорогою. Цей подвиг не залишився без
нагороди; незадовго до Різдва 1944 року мене обда-
рували так званими «преміальними купонами». Їх ви-
пускала будівельна фірма, якій нас продавали, наче
рабів: фірма платила керівництву табору фіксовану
ціну за кожен людино-день. Кожен купон коштував
компанії п’ятдесят пфенігів, і його можна було обміня-
ти на шість сигарет, часто через кілька тижнів після
отримання, коли вони втрачали чинність. Я став гор-
дим володарем купона, вартого дванадцяти сигарет.
Але найважливіше, що сигарети можна було обміняти
на дванадцять тарілок супу, це часто рятувало від го-
лодної смерті.
Насправді лише капо могли дозволити собі палити,
позаяк щотижня отримували гарантовану кількість ку-
понів; в’язень, який працював бригадиром на складі чи
в майстерні, отримував кілька сигарет за небезпечну
роботу. Єдиним винятком ставали люди, які втратили
волю до життя та хотіли «насолодитися» своїми остан-
німи днями. Отже, коли ми бачили товариша, який ку-
рив власні сигарети, ми знали, що він втратив волю до
життя, і, втрачена одного разу, вона поверталася рідко.