27 / 36
Частина 1
26
людських фігур, сірих у сірому світлі світанку, що пря-
мували розбитими дорогами в невідомому намнапрям-
ку. Інколи лунали вигуки й крики-команди. Ми не знали,
що вони означають. Моя уява змальовувала шибениці
з повішеними людьми. Я був нажаханий, але це було
навіть краще, тому що крок за кроком ми повинні були
звикати до нескінченного та неосяжного жахіття.
Нарешті ми під’їхали до станції. Первозданну тишу
розітнули командні вигуки. Відтоді ми чули ці грубі,
пронизливі інтонації постійно, знову і знову у всіх та-
борах. Вони звучали наче останній крик жертви, хоча
й відрізнялися від нього. У них була деренчлива охри-
плість, наче вони виходили із горлянки людини, що без-
перервно кричала, людини, яку вбивали знову і знов.
Двері вагонів відчинилися, і досередини увійшла купка
ув’язнених. Вони носили смугасті уніформи, мали пого-
лені голови, але виглядали добряче відгодованими.
Вони розмовляли всіма європейськими мовами і навіть
трохи жартували, що скидалося на гротеск у цих обста-
винах. Наче людина, що тоне та хапається за соломин-
ку, мій вроджений оптимізм (який часто керує моїми
почуттями навіть у безнадійних ситуаціях) навів мене
на думку: ці в’язні виглядають доволі непогано, вони
начебто в гарному настрої і навіть регочуть. Хто знає?
Можливо, і я поділю їхнє привілейоване становище.
У психіатрії цей стан відомий під назвою «ілюзія від-
термінування». Засуджена людина незадовго до страти
впадає в ілюзію, що може дістати помилування в остан-
ню хвилину. Ми також ухопилися за клаптики надії і до
останньої миті вірили, що буде не так вже й погано.
Самий лише вигляд рум’яних щічок і круглих облич цих
в’язнів вселяв у нас відвагу. Ми не знали, що ті в’язні