29 / 38
29
— А як на мене, — відгукнувся інший з Рубайл, умощуючи по-
пону на купу хмизу, — погано, що Нєдамір вас не прогнав.
Люду тягнеться на дракона — аж страх. Мурашник цілий. Це
вже не виправа, а на кладовище процесія. Я у тісняві битися
не люблю.
— Та заспокойся, Ніщуко, — сказав Богольт. — Укупі ходити
веселіше. Що ж ти, на драконів ніколи не ходив? Завжди на
дракона тьма народу тягнеться, ярмарок цілий, справжній бор-
дель на колесах. Але тільки гадина покажеться, то знаєш же, хто
у полі лишиться. Ми, й ніхто інший.
Богольт замовк на хвильку, солідно ковтнув із великої, обпле
теної лозою пляшки, гучно відшмаркався, відкашлявся.
— Інша справа, — продовжував, — практика показує, що часто
лише після убивства дракона й починається потіха та різанина,
а голови, наче груші, летять. Допіру коли скарбницю ділять,
мисливці один одному межи очі скачуть. Що, Ґеральте? Га? Маю
рацію? Відьмаче, до тебе говорю.
— Відомі мені такі випадки, — сказав відьмак сухо.
— Відомі, кажеш. Напевне, з чужих слів, бо не чув я, щоб ти
коли на драконів полював. Скільки живу, не чув, аби відьмак
на драконів ходив. Тим дивніше, що ти тут з’явився.
— Правда, — процідив Кеннет, прозваний Пильщиком, най-
молодший з Рубайл. — Дивно воно. А ми…
— Зачекай, Пильщику. Я зараз говорю, — перебив Богольт. —
Зрештою, довго патякати наміру не маю. Відьмак і так уже знає,
про що йдеться. Я його знаю, він мене знає, до цього часу
дорогу ми один одному не заступали, і, сподіваюся, й надалі
не станемо. Ну, бо зауважте, хлопці, що коли б я, наприклад,
хотів відьмаку в його роботі перешкодити або здобич з-під
носа захапати, то відьмак, з місця не сходячи, тією своєю відь
мацькою бритвою мене хльоснув би — і був би в своєму праві.
Я маю рацію?
Ніхто не погодився і не заперечив. Втім здавалося, ані до
першого, ані до другого Богольту діла не було.