25 / 38
25
— Є ґлейт — пускаю, — сказав байдуже алебардник, відлива-
ючи на стіну хатинки митника. — Немає ґлейту — не пускаю.
Наказ такий…
— О, — перервав Три Галки. — Дівчата з пивом повертаються.
— І не самі, — додав Любисток, устаючи. — Гляньте, який кінь.
Наче дракон.
З боку березового гайка над’їжджали чвалом зерріканки,
тримаючись обабіч вершника на великому, бойовому, неспо-
кійному жеребчику.
Відьмак також устав.
Вершник носив фіолетовий оксамитовий каптан зі срібним
гаптуванням і короткий плащ, обшитий соболиним хутром. Ви-
простаний у сідлі, дивився на них з погордою — Ґеральт знав
такі погляди. І не дуже їм радів.
— Вітаю панство. Я — Доррегарай, — представився верш-
ник, поволі й з гідністю спішуючись. — Майстер Доррегарай.
Чорнокнижник.
— Майстер Ґеральт. Відьмак.
— Майстер Любисток. Поет.
— Борх, на прізвисько Три Галки. А з моїми дівчатами, які
отам-от витягають шпунт з барильця, ви, пане Доррегараю, уже
познайомилися.
— Саме так, саме так, — сказав чародій без усмішки. — Ми
обмінялися поклонами, я і чарівні воїтельки з Зерріканії.
— Ну, от і чудово. — Любисток роздав шкіряні кубки, прине-
сені Веєю. — Тож напийтеся із нами, пане чародію. Пане Борху,
десятнику давати?
— Зрозуміло! Йди до нас, пане вояче.
— Думаю, — сказав чорнокнижник, зробивши маленький
елегантний ковток, — що до застави на мосту вас привела та
сама мета, що й мене?
— Якщо ви маєте на увазі дракона, пане Доррегараю, — ска-
зав Любисток, — то саме так воно і є. Я хочу бути там і скласти