26 / 38
26
баладу. На жаль, оцей десятник, людина, видко, без розуміння,
не хоче мене пропускати. Хоче ґлейту.
— Прошу вибачення. — Алебардник відпив свого пива, поплям-
кав. — У мене наказ на шиї висить. А кажуть, що чи не все Холопіл-
ля зібралося уже із возами й хоче рушити у гори за драконом.
У мене наказ…
— Твій наказ, солдате, — насупився Доррегарай, — стосується
мотлоху, який може завадити справі, дівок, що можуть поширюва-
ти розпусту й паскудну неміч, злодіїв, бродяг і гультяїв. Але не мене.
— Нікого без ґлейту не пропущу, — набурмосився десятник. —
Клянуся…
— Не клянися, — урвав його Три Галки. — Краще випий ще.
Теє, налий цьому мужньому воякові. І сядьмо, панове. Пиття
навстоячки, швидко й без належної закуски не личить шляхтичу.
Вони усілися на колодах навколо барильця. Алебардник, оце
пасований на шляхтича, червонів від задоволення.
— Пий, славний сотнику, — підганяв його Три Галки.
— Я десятник, я не сотник. — Алебардник іще більше по
червонів.
— Але будеш сотником, точно, — вишкірився Борх. — Чолов’я-
га з тебе крутий, ураз звання отримаєш.
Доррегарай, відмовляючись від добавки, повернувся до Ґе-
ральта.
— У містечку ще балакають про василіска, мосьпане відьма-
че, а ти вже до дракона придивляєшся, як бачу, — сказав він
тихо. — Цікаво, аж настільки потрібна тобі готівка чи заради
розваги вбиваєш ти створіння, яким загрожує вимирання?
— Дивна цікавість, — відповів Ґеральт, — з боку того, хто
стрімголов мчить, аби встигнути випотрошити дракона, вибити
йому зуби, такі цінні при виготовленні чародійських ліків і елік-
сирів. Чи це правда, мосьпане чародію, що зуби, вибиті у живо-
го дракона, найкращі?
— Ти упевнений, що я для того туди їду?