28 / 38
28
— Запору геть! — заревів до алебардників бородатий десят-
ник, який мав великі шанси стати сотником.
На мосту, за заслоном, Вея натягнула віжки, кінь затанцю-
вав, забив копитами по колодах. Дівчина, метляючи кісками,
крикнула пронизливо.
— Слушно, Веє! — крикнув у відповідь Три Галки. — Далі, мось-
пани, на коней! Поїдемо по-зерріканськи, із гуркотом і свистом!
ІV
— Ну й гляньте, — сказав найстарший з Рубайл, Богольт, величез-
ний і масивний, наче стовбур старого дуба. — Нєдамір не прогнав
вас на всі чотири боки, прошу мосьпанство, хоча я був упевнений,
що, власне, так він і зробить. Що ж, не нам, худорідним, ставити
під сумнів королівські рішення. Мостіть собі лігвища, хлопці. А так,
між нами, відьмаче, про що ти з королем балакав?
— Ні про що, — сказав Ґеральт, зручніше спираючись спиною
на підтягнуте до вогню сідло. — Він навіть із намету до нас не
вийшов. Вислав тільки свого фактотума, як там його…
— Ґилленстерна, — підказав Ярпен Зігрін, кремезний борода-
тий ґном, вкочуючи у вогонь величезний смоляний пеньок, якого
притаскав із хащів. — Надутий молодик. Свиня годована. Ми як
приєдналися, то прийшов, носа задер до самого неба, фу-фу,
пам’ятайте, каже, ґноми, хто тут командує, кого тут слухатися
належить, тут король Нєдамір наказує, а слово його — закон,
і всяке таке. Стояв я, слухав і думав собі, що накажу своїм хлопцям
повалити на землю та й обісцю йому плащ. Але вирішив — най
йому, знаєте, знову балачки пішли б, що ґноми злостиві, що
агресивні, що сучі діти і що неможлива… як воно там зветься,
холера… колокзистенція, чи як там. І одразу знову десь був би
погром, у якомусь містечку. Тож слухав я ґречно та головою кивав.
— Виявляється, пан Ґилленстерн нічого іншого й не вміє, —
сказав Ґеральт. — Бо й нам він те саме сказав, і також до
велося кивати.