5 / 38
ежаможливого
І
— Не вийде звідти, кажу ж вам, — промовив прищавий, упевнено
киваючи. — Уже година з чвертю, відколи туди заліз. Уже по ньому.
Міщани, з’юрмившись серед руїн, мовчали, вдивляючись
у зяючий чорний отвір у руїнах — напівзавалений вхід до підзе-
мелля. Товстун у жовтому кубраку переступив з ноги на ногу,
відкашлявся й стягнув з голови м’ятий берет.
— Почекаймо ще, — сказав, обтираючи піт з рідких брів.
— Чого? — чмихнув прищавий. — Там, у льохах, василіск си-
дить, чи ви, войте, забули? Хто туди входить, тому гаплик. Чи
мало там людей загинуло? То чого нам чекати?
— Але ж ми домовлялися, — невпевнено буркнув товстун. —
Як же воно?
— Із живим ви, войте, домовлялися, — заговорив товариш
прищавого, велетень у шкіряному різницькому фартусі. — А за-
раз він мертвий, це точнісінько, наче сонце на небі. Наперед
було відомо, що на погибель іде, як й оті інші. Він же навіть без
дзеркала поліз, з мечем тільки, а без дзеркала василіска не
забити, кожен про те зна.
— Заощадили ви грошики, войте, — додав прищавий. — Бо
й платити за василіска нема кому. Тож спокійнісінько йдіть собі
додому. А коня та речі чаклуна ми візьмемо, чого добру пропадати.
— Ага, — сказав різник. — Кобилка файна, та й в’юки незле
напхані. Заглянемо, що там усередині.
— Як же воно? Шановні?