7 / 38
7
Прищавий повільно зігнув коліна, опустив ножа на землю.
Із діри в руїнах почувся стукіт каміння, хрускіт, після чого
з темряви виринули долоні й вчепилися у вищерблений край
муру. За долонями з’явилися — по черзі — голова із білим,
припорошеним цегляним пилом волоссям, бліде обличчя, ру-
ків’я меча, що видніло з-за плеча.
Натовп загудів.
Біловолосий, горблячись, витягнув з діри щось дивне, чудер-
нацьке тіло, вишмаруване у просякнутому кров’ю пилу. Трима-
ючи створіння за довгий ящірковий хвіст, він мовчки кинув
його під ноги товстому войту. Війт відскочив і перечепився об
повалений фрагмент муру, дивлячись на закривавлений пта-
шиний дзьоб, перетинчасті крила й серповидні кігті на вкритих
лускою лапах. На роздуте горло, колись кармінове, а зараз —
брунатно-руде. На шклисті, запалі очі.
— Оце — василіск, — сказав біловолосий, обтрушуючи штани
від куряви. — Відповідно до умови. Мої двісті лінтарів, якщо
ваша ласка. Чесних лінтарів, не пообрізуваних. Попереджаю —
я перевірю.
Війт тремтячими руками вигріб капшук. Біловолосий роззир-
нувся, на мить зупинив погляд на прищавому, на ножі, що лежав
у того біля ноги. Подивився на чоловіка у брунатній туніці, на
дівчат у рисячих шкірах.
— Як завжди, — сказав, виймаючи капшук із тремтячих рук
війта. — Ризикую для вас шиєю за малий грош, а ви тим часом
підбираєтеся до моїх речей. Ніколи, най вас зараза, не змінитеся.
— І пальцем не торкнулися, — замимрив різник. Ті двоє із
палицями давно розчинилися у натовпі. — І пальцем ваших ре-
чей не торкнулися, пане.
— Я дуже радий, — посміхнувся біловолосий. Побачивши
його посмішку, що, наче рана, розквітла на блідому обличчі,
натовп почав швиденько розходитися. — І тому, братику, тебе
я також і пальцем не торкнуся. Підеш собі з миром. Але підеш
швидесенько.