6 / 38
6
— Мовчіть, войте, і не втручайтеся, бо ґуля вискочить, — за-
стеріг прищавий.
— Файна кобилка, — повторив різник.
— Облиш того коня у спокої, любчику.
Різник повільно повернувся у бік чужинця, який вийшов з-за
муру, з-за спин людей, які з’юрмилися навколо входу до льоху.
Чужак мав кучеряве густе каштанове волосся, брунатну туні-
ку поверх підбитого ватою каптану, високі їздові чоботи. І жод-
ної зброї.
— Відійди від коня, — повторив уїдливо. — Бо що воно? Чужий
кінь, чужі в’юки, чужа власність, а ти піднімаєш на неї свої капра-
ві очиська, тягнеш до неї свої паршиві лапи? Чи так годиться?
Прищавий, потроху засовуючи руку за пазуху куртки, глянув
на різника. Різник кивнув, повів підборіддям у бік групи, і звід-
ти вийшло ще двійко: кремезних, коротко стрижених. Обидва
мали палиці, такі, якими на різниці глушать тварин.
— І хто ви такий, — запитав прищавий, не виймаючи руку з-за
пазухи, — щоби патякати, що годиться, а що ні?
— Нема тобі до того діла, любчику.
— Зброї не носите.
— Правда. — Чужак посміхнувся ще уїдливіше. — Не ношу.
— Це недобре. — Прищавий вийняв руку з-за пазухи, разом
із довгим ножем. — Це дуже недобре, що не носите.
Різник також витягнув ножа, великого, наче мисливський
корд. Ті двоє ступили уперед, піднімаючи палиці.
— Не мушу носити, — сказав чужак, не рухаючись із місця. —
Моя зброя зі мною ходить.
З-за руїн м’яким упевненим кроком вийшли дві молоді дівчи-
ни. Натовп одразу розступився, відсахнувся, порідшав.
Обидві дівчини посміхнулися, блискаючи зубами, примружу-
ючи очі, з кутиків яких бігли до вух широкі сині смуги татуювань.
На міцних стегнах, що видніли з-під рисячих шкір, та на голих
зграбних руках вище кольчужних рукавичок грали м’язи. З-за
плечей, також захищених кольчугами, стирчали руків’я шабель.