8 / 38
8
Прищавий, задкуючи, намагався відступити. Прищі на його
раптом зблідлому обличчі стали до бридкого помітними.
— Гей, почекай, — сказав до нього чоловік у брунатній туні-
ці. — Я про дещо забув.
— Про що… пане?
— Ти вийняв проти мене ножа.
Вища з дівчат раптом гойднулася на широко розставлених
ногах, крутнулася у стегнах. Шабля, невідомо коли вийнята,
різко свиснула у повітрі. Голова прищавого підлетіла вгору й по
дузі, впала до зяючого отвору льоху. Тіло пласко й важко, наче
зрубане дерево, гепнулося поміж покришеної цегли. Натовп
одноголосо заверещав. Друга дівчина, із долонею на руків’ї,
спритно обернулася, захищаючи тили. Не було потреби. Натовп,
штовхаючись і спотикаючись об руїни, щосили втікав до міста.
На чолі, підстрибуючи, гнав війт, лише на кілька саженів випе-
реджаючи величезного різника.
— Красивий удар, — холодно прокоментував біловолосий,
долонею в чорній рукавичці заслоняючи очі від сонця. — Кра-
сивий удар зерріканською шаблею. Схиляю чоло перед вправ-
ністю та вродою вільних воїтельок. Я — Ґеральт із Рівії.
— А я, — незнайомець у брунатній туніці вказав на тьмяний
герб на грудях, на якому було зображено рядок із трьох чорних
птахів на тлі одноманітно-золотого поля, — Борх Три Галки. А це
мої дівчата, Тея і Вея. Так я їх зву, бо на їхніх справжніх іменах
можна язик собі відгризти. Обидві, як ти слушно зауважив,
є зерріканками.
— Здається мені, дякувати треба за коня і речі саме вам.
Тож — дякую вам, воїтельки. Дякую і вам, пане Борху.
— Три Галки. І давай без того «пана». Чи тебе щось затримує
у тій місцині, Ґеральте із Рівії?
— Аж ніяк.
— Чудово. Маю пропозицію — недалеко звідси, на розстані
до річного порту, є шинок. Зветься він «Під Задумливим Драко-
ном». Тамтешня кухня не має собі рівні у всій околиці. Я саме