11 / 36
11
піджаки. Він був худий. Він пив чай з молоком. Йому
подобалися настільні ігри — і він дозволяв мені вигра-
вати, подобалися човни — і він навчив мене веслувати
на байдарках, подобалися велосипеди, книжки, мистець-
кі галереї.
Собаки йому не подобалися ніколи, а отже, те, що
він дозволяв їм спати на наших диванах і гуляв з ними по
три милі щоранку, було свідченням великої любові до
мами. Йому ніколи не подобалися її батьки, а отже, те,
що він проводив кожне літо в маєтку Уїндермір на остро-
ві Бічвуд, пишучи статті про давно минулі війни і вдя
гаючи посмішку для родичів щоразу, як вони зустрічали-
ся за обіднім столом, було свідченням великої любові
до нас обох.
Того червня, п’ятнадцятого літа, тато повідомив, що
він іде, а за два дні поїхав. Він сказав мамі, що він — не
Синклер і більше не може намагатися ним стати. Він не
може посміхатися, не може брехати, не може бути час-
тиною цієї прекрасної родини в цих прекрасних будинках.
Не може. Не може. І не буде.
Він уже замовив машину для переїзду. І будинок він
також уже знайшов. Тато поклав останню валізу на заднє
сидіння «мерседеса» (залишивши мамі тільки «сааб»)
і завів мотор.
Потім він витягнув пістолета і вистрелив мені в груди.
Я стояла на газоні і впала. Куля пробила великий отвір,
і серце викотилося з моєї грудної клітки просто у квітник.
Кров ритмічно струменіла з моєї відкритої рани,
з моїх очей,
з моїх вух,
з мого рота.
На смак вона була схожа на сіль та на поразку. Яскраво-червоний сором від того, що мене не любили, просякнув