16 / 36
16
Ед обвів очима нашу білу-білесеньку родину. Повер-
нувся до Керрі: «А де Ґет?»
Вони покликали його, і він піднявся до нас із човна,
знімаючи рятівного жилета, дивлячись вниз на застібки.
—Мамо, тату, — сказала Керрі, — ми привезли
Едового племінника, щоб побавився з Джонні. Це —
Ґет Петіл.
Дідусь підійшов і скуйовдив Ґетове волосся.
—Здоровий був, молодий чоловіче.
—Його батька не стало цього року, —пояснила Кер-
рі. — Вони з Джонні найкращі друзі. Едовій сестрі буде
легше, якщо він побуде кілька тижнів з нами. Так, Ґете?
Тут ти зможеш ходити на пікніки і плавати, як ми й до-
мовлялися. Гаразд?
Але Ґет не відповідав. Він дивився на мене.
У нього був трагічний профіль та солодкі вуста. Шкіра
глибокого шоколадного відтінку, чорне хвилясте волос-
ся. Тіло, сповнене енергії. Він увесь був неначе на пру-
жинах. Ніби чогось шукав. Зітканий зі сподівань та енту
зіазму. З амбіцій та міцної кави. Я могла б дивитися на
нього вічно.
Наші очі зустрілися.
Я повернулася й побігла.
Ґет побіг за мною. За спиною я чула, як його ноги
стукотять по дерев’яних доріжках, що перетинали острів.
Я продовжувала бігти. Він продовжував бігти.
Джонні побіг за Ґетом. А Міррен побігла за Джонні.
Дорослі лишилися гомоніти на причалі, оточивши Еда
ненав’язливою турботою і туркочучи над немовлям Віл
лом. Малі займались тим, чим зазвичай займаються малі.
Ми припинили гонитву, опинившись на крихітному
пляжі біля Каддлдауну. То була вузька смужка піску,
з обох боків обмежена високими скелями. Тоді цей пляж