12 / 36
12
траву перед будинком, каміння стежини, сходи ґанку.
Моє серце билося серед півоній, як риба на суші.
Мама гаркнула на мене. Вона наказала мені отямити-
ся. «Опануй себе, опануй, опануй себе, зараз же, —мо-
вила вона. —Просто зараз. Бо ти можеш. Бо ти мусиш».
«Не влаштовуй сцен. Зроби глибокий вдих і підведи-
ся». Я зробила те, що вона сказала.
Вона — це все, що в мене лишилося.
Ми з мамою високо підняли свої квадратні підборіддя,
поки тато вів машину схилом униз. Потім ми повернули-
ся додому і відправили на смітник усе, що він нам пода-
рував: прикраси, одяг, книжки— усе. Протягом кількох
наступних днів ми спекалися канапи та крісел, які мої
батьки купували разом. Викинули весільні сервізи, сріб
ло, фотографії.
Ми купили нові меблі. Найняли дизайнера. Замовили
столові прибори в «Тіффані». Провели день, прогулю
ючись картинними галереями й обираючи полотна, які
мали затулити порожні місця на стінах.
Ми звернулися до дідусевого юриста, аби убезпечити
мамині надбання. А потім спакували речі й поїхали на
острів Бічвуд.
3
ПЕННІ, КЕРРІ ТА БЕСС
— доньки Тіппер та Гарріса Синкле-
рів. Гарріс отримав спадок у двадцять один рік, після
закінчення Гарварду, і збільшив його, започаткувавши
бізнес, та я ніколи не намагалася зрозуміти, який саме.
Він успадкував землю та будинок. Він ухвалював влучні
рішення на фондовій біржі. Він одружився із Тіппер,
і вона працювала на кухні і в саду. Він виводив її в люди
у перлах чи на яхтах. Їй, здається, це подобалося.