24 / 34
26
малий, якого сильно зацікавив незнайомець, тобто я. Щоразу,
коли я дивився в його бік, він ховався за стіну.
—Не знаю, дивно це чи сумно.
—У вас справді немає жодної важливої інформації?
—Я чекаю, що мені про все розповість Ківер.
—Тобто, ви чекаєте на потяги.
—Двічі на день.
—Скільки ще часу має минути, щоб ви облишили цю ідею?
—Це дуже грубо з вашого боку.
—Я пожартував. Це всього лише пригода на кшталт тих не-
приємностей, з якими мені доводилося стикатися, та й вам також
точно було несолодко під час патрулювань. Усього лише негараз-
ди зі зв’язком. Повідомлення не дісталося свого адресата. При-
наймні мені так здається. А все через те, що тут немає стільнико-
вого покриття. Люди вже настільки звикли до нього, що просто
не можуть жити інакше.
Ченґ відповіла:
—Я зачекаю ще добу.
—Мене до того часу вже не буде, — відповів Ричер. — Ду-
маю, я поїду вечірнім потягом.
Ричер залишив Ченґ у їдальні та попрямував назад, до старого
шляху, готовий до подальшого знайомства з містечком. Диваку-
ватий хлопчина вже не потрапляв йому на очі. Він повернув до
приміщення, де продавали товари для ветеринарів, а тоді знову
перевірив лівий бік вулиці, усі шість будиночків, проте не побачив
нічого цікавого. Він продовжив свій шлях, ідучи відкритою міс-
цевістю, проходячи сто, а потім і двісті ярдів, — на той випадок,
якщо колія тягнулася через центр містечка в східному напрямку,
залишаючи всі пам’ятки на їхніх колишніх місцях. Якщо Ченґ
мала рацію і літня жінка справді тут померла, її надгробок могло
і не бути видно з такої відстані. Це міг бути невеликий монумент:
невисока плита з металевою огорожею, не більшою, ніж півтора
фута заввишки, занурена в море пшениці, до якої вела б стежина
зі скошеної стерні.
Але він не побачив ані стежини, ані пам’ятника, ні поминаль-
ної металевої огорожі. І жодної іншої важливої будівлі. Жодного
музею. Жодного рекламного стенду, який би свідчив про наяв-