20 / 34
22
—Нічим.
—Що ви хочете цим сказати?
—Те, що й сказав. Я подорожую. Переїжджаю з одного місця
на інше. Відвідую різні місцини. Їжджу, куди забажаю.
—Увесь час?
—Мене це влаштовує.
—Де ви живете?
—Ніде. І всюди. Сьогодні я живу тут.
—У вас немає дому?
—Він мені не потрібен. Мене б усе одно там ніколи не було.
—Ви раніше бували в Материному Спочинку?
—Ніколи.
—Тоді навіщо ви сюди приїхали, якщо у вас немає тут роботи?
—Я лише проїжджав повз. Це була радше моя примха, з ці-
кавості — через назву цього місця.
Ченґ на мить замовкла, а тоді раптово всміхнулася, з трохи
прихованим сумом.
—Розумію, — сказала вона. — Я навіть уявляю собі цей
фільм. У фінальній сцені показали б великим планом перекоше-
ний дерев’яний хрест із двох дощок, збитих докупи цвяхами, а на
ньому був би напис, зроблений гарячим оцупком із вогнища. На
задньому плані рушає з місця караван фургонів та поволі зникає
вдалині. А потім ідуть титри.
—Ви думаєте, що тут померла літня жінка?
—Саме на це наштовхнула мене назва містечка.
—Цікаво, — сказав Ричер.
—А ви про що подумали?
—Я не був певен. Я подумав, що тут могли б початися пологи
в молодої жінки. Можливо, вона залишилася тут на місяць, щоб
зміцніти, а тоді рушила далі. Може, її син став сенатором абощо.
—Цікаво, — сказала Ченґ.
Ричер проколов виделкою жовток та скуштував свій сніданок,
що стікав на тарілку.
За тридцять футів від них продавець з-за прилавку набрав номер
на телефоні, що висів на стіні, і сказав у слухавку:
—Вона повернулася зі станції сама, а тоді попрямувала про-
сто до хлопця, що приїхав минулої ночі, і тепер вони мило бесі-