13 / 36
14
Чона До. Коли хтось із хлопців намочував нари, саме Чон
До мусив відшкрібати з підлоги замерзлу сечу. Чон До не
хвалився перед іншими, що він — син Начальника, а не
просто дитина, яку батьки «загубили» дорогою до табо-
ру 9-27. Коли б хто хотів розібратися, то для нього це
було б очевидним: Чон До потрапив до табору раніше за
всіх інших, і його ніхто не всиновив саме тому, що бать-
ко б нікому свого єдиного сина не віддав. Цілком розум-
ним було припустити, що коли матір хлопця забрали до
Пхеньяна, то батько влаштувався на єдину роботу, яка
дозволяла йому водночас і заробляти на життя, і догля-
дати сина.
Найпевнішим свідченням того, що жінка на фотогра-
фії — мати Чона До, була та безжальність, із якою Началь-
ник сиріт його карав. Це могло означати тільки те, що
в особі Чона До він бачив щоденне нагадування про той
непроминальний біль і образу, які відчув, утративши дру-
жину. Тільки батько, який несе в душі таке страждання,
може забрати в сина взимку чоботи. Тільки справжній
батько, з плоті й крові, може припекти сина розжареною
лопатою для вугілля.
Уряди-годи групу дітей переводили з табору на якийсь
завод, а навесні люди з китайським акцентом приходили
вибирати когось для себе. Або ж будь-хто, здатний наго-
дувати дітей і піднести пляшку Начальникові, міг забрати
їх на день. Навесні вони насипали пісок у мішки для ба-
ласту, узимку залізними ломами збивали кригу біля при-
чалів. У цехах — за миску холодної локшини вигрібали
лопатами жирні кучеряві металеві обрізки. А найкраще
годували на залізниці: там давали наваристий пряний суп.
Якось, прибираючи в товарних вагонах, діти вимітали звід-
ти рештки порошку, схожого на сіль. А щойно спітніли —
стали повністю червоні: і руки, і обличчя, і зуби. Потяг був