15 / 36
16
починає ворушитися й підстрибувати, коли нагрівається
сковорода.
Хоча вони про це ще не знали, то був початок голоду —
спочатку зникли електрика й залізничне сполучення. Ко-
ли затихли заводські гудки, Чон До зрозумів, що справи
погані. У якийсь момент рибальське судно вийшло на
промисел і не повернулось. Із зимою прийшло чорне об-
мороження, старі люди заснули й не встали. То були пер-
ші місяці, ще до того, як почали їсти кору. Гучномовці
називали голод «важким березнем», але той голос ішов із
Пхеньяна. Чон До ніколи не чув, щоб у Чхонджині це на-
зивалося такими словами. Те, що діялося, не потребувало
назви — то просто було все: кожен відгризений і з’їдений
ніготь, кожен рух повіки вгору після прокидання, кожен
похід до сортиру, коли вичавлюєш із себе грудки тирси.
Коли ж надія померла, Начальник сиріт пустив на дрова
нари, і хлопці спали навколо жаровні, що жевріла всю
їхню останню ніч. Зранку Начальник зупинив на дорозі
радянський «цир» — військовий фургон, який у народі
прозивали «вороном» через чорний тент позаду. Залиши-
лося тільки дванадцятеро хлопчаків — якраз стільки вмі-
щувалося в кузові. Урешті, усім сиротам була одна до-
рога — в армію. Отак чотирнадцятирічний Чон До став
солдатом підземель, спеціально навченим мистецтва бою
за нульової видимості.
Там і знайшов його вісім років по тому офіцер Со.
Старий, власне, спустився під землю подивитися на Чо-
на До, який зі своєю командою був на нічному завданні
в тунелі, що тягся під демілітаризованою зоною на де-
сять кілометрів, мало не до передмість Сеула. Із підзе-
мелля вони завжди виходили спиною вперед, щоб очі
звикли до світла, — і Чон До мало не наскочив так на
офіцера Со, чиї плечі й добре розвинений торс свідчили