17 / 36
18
Він узяв жовту футболку.
— І що я маю з цим робити? — спитав він.
— Це твоя нова форма, — відказав офіцер Со. — Ти ж
хитавиці не боїшся, еге ж?
Чон До не боявся. Вони сіли на потяг до східного порту
Чхольхван, де офіцер Со зафрахтував рибальське суд-
но; команда так злякалася військових гостей, що аж до
японських берегів не знімала значків із портретом Кім
Ір Сена. Біля поверхні моря Чон До бачив маленьких ри-
бок із крилами, а туман пізнього ранку був такий густий,
що кожне вимовлене слово немов зникало в ньому. Цілий
день кричали гучномовці, а в кожного з рибалок на гру-
дях був витатуйований портрет дружини. Море було таке
примхливе, яким він іще ніколи його не знав: тіло не ма-
ло жодної певності, куди переносити свою вагу кожної
миті, а проте з цим можна було зжитися. Вітер у снастях,
здається, був у згоді з хвилями, які підставляли плечі
під корпус судна. І, лежачи на даху стернової рубки під
нічними зорями, Чон До відчував, що тут саме те місце,
де людина може просто заплющити очі й полегшено
зітхнути.
Офіцер Со також узяв на борт перекладача — такого
собі Ґіля. Ґіль читав японські романи на палубі та слухав
маленький касетний плеєр через навушники. Чон До тіль-
ки раз спробував заговорити з Ґілем: спитав його, що той
слухає. Але не встиг Чон До розтулити рота, як Ґіль зупинив
плеєр і промовив слово: «Опера».
Вони мали взяти когось — когось на пляжі — і привезти
цю людину з собою додому. Більше нічого офіцер Со про
їхню мету не казав.
На другий день у сутінках їм стало видно далекі вогні
міста, але капітан не дозволив матросам підпливти ближче.