18 / 36
19
— Це Японія, — пояснив він. — Я не маю документів
на ці води.
— Я скажу, наскільки близько треба, — мовив капітано-
ві офіцер Со, і вони попрямували до берега, контролюючи
глибину рибальським лотом.
Чон До перевдягнувся, міцно затягнувши пояс цупких
джинсів.
— Це одяг останнього з тих, кого викрали? — поціка
вився він.
Офіцер Со відповів:
— Я багато років нікого не викрадав.
Чон До відчув, як напружуються м’язи обличчя, як по
всьому тілу пробігає відчуття жаху.
— Розслабся, — сказав офіцер Со. —Робив я це сто разів.
— Правда?
— Ну двадцять сім.
Офіцер Со витяг невеликий ялик і вже біля берега нака-
зав рибалкам спустити його на воду. Там, на заході, у Пів-
нічній Кореї сідало сонце, холодало, і вітер перемінився.
Човник крихітний, подумав Чон До, у ньому ледве стане
місця для однієї людини, що вже казати про трьох людей
і викраденого, який буде борсатися й вириватися. Офіцер
Со сів у ялик, узявши бінокль і термос. За ним пішов Ґіль.
Коли Чон До сів поруч із Ґілем, чорна вода хлюпнула через
борт і моментально промочила йому ноги. Чон До зава-
гався, чи признаватися, що він не вміє плавати.
Ґіль усе намагався навчити Чона деяких фраз япон-
ською. «Добрий вечір. —
Конбан ва
». «Вибачте, я заблу-
кав. —
Чотто сумімасен, мічі ні майоймашіта
». «Чи не
могли б ви допомогти знайти мого кота? —
Ваташі но
неко ґа майґо ні нарімашіта?
»
Офіцер Со розвернув ніс човна до берега, витискаючи
всі сили з підвісного мотора — заїждженої радянської