14 / 36
15
завантажений хімікатами для фабрики, де виробляли фар-
би. Кілька тижнів діти так червоними й ходили.
А потім був рік Чучхе 85-й, повені. Три тижні лив дощ,
але з гучномовців ані слова не чути було про змиті водою
тераси, знесені дамби, про села, які повалилися одне на
одне, підхоплені потоком. Армія була зайнята: рятували
від повені завод «Сунлі-58» , тож хлопцям видали мотуз-
ки та багри з довгими ручками, щоб виловлювали людей
з річки Чхонджин, поки тих не знесло до гавані. Воду
суцільно вкривали дрова й колоди, бочки з-під бензину,
діжки від сортирів. На поверхні гойдалися тракторна ши-
на, радянський холодильник. Дітям було чути, як по річ-
ковому дну гуркотять товарні вагони. Пронесло мимо
навіс від військового фургона, за який відчайдушно чіп-
лялася ціла сім’я. І тут із води висунулася молода жінка
з безмовно розкритим ротом, сирота на ім’я Бо Сон про-
стяг їй руку — і його теж забрав потік. Бо Сон прибув до
сирітського табору слабким хлопчиком, і, коли виявило-
ся, що він не чує, Чон До дав йому ім’я Ун Бо Сон
1
на честь
37-го Мученика Революції, котрий, як відомо, заткнув
вуха землею, щоб не чути звуку пострілів, які він без ліку
спрямовував у японців.
Але хлопці продовжували гукати його: «Соне, Соне!» —
і бігли понад річкою туди, де мав би опинитися Бо Сон.
Промчали вони повз зливні труби сталеплавильного заво-
ду «Зрівняння», грузькими переходами між соляними яма-
ми Рьонсона, але Бо Сона більше ніхто так і не побачив.
Хлопці зупинилися вже біля бухти, де темні води рясніли
людьми — тисячі тіл відчайдушно гойдалися, боролися
з хвилями, нагадуючи здалеку грудки липкої пшонки, яка
1
У корейців, як і в інших народів Далекого Сходу, прізвище заведено пода-
вати перед ім’ям.