27 / 36
28
через помийну дірку у дверях. Чон До й офіцер Со висуну-
лися з вікна лазарету, передаючи одне одному цигарку
і споглядаючи, як Ґіль там, сидячи в грязюці, шліфує своє
володіння фразеологією з чоловіком, якого допоміг ви-
красти. Офіцер Со похитав головою, мовляв, чого лишень
я не бачив. У палаті був один пацієнт, дрібний солдатик
років шістнадцяти, від якого голод залишив саму шкіру та
кістки. Він лежав на койці й цокотів зубами. Від тютюно-
вого диму на нього напав кашель. Чон До з офіцером пе-
ретягли його койку якнайдалі, наскільки це можна було
в такому малому приміщенні, але солдат усе не вгавав.
Лікаря не було. Лазарет був просто таким місцем, де
хворого солдата тримали доти, доки ставало ясно, що він
уже не одужає. Якщо молодому солдатові не покращає до
ранку, то підключать систему й викачають з нього чотири
одиниці крові. Чон До бачив таке раніше, і, судячи з поба-
ченого, то був найкращий спосіб піти з життя. Усе триває
лише хвилини зо дві: спочатку дрімотність, якась ніби за-
мріяність, а коли в кінці трохи паніки, то це вже не важить,
бо людина не може нічого сказати, і, нарешті, перед тим як
уже все, вигляд у них був приємно розгублений, як у цвір-
куна з відірваними вусами.
Вимикався табірний генератор: світло поступово згасло,
затих холодильник.
Офіцер Со і Чон До завалилися спати.
Ось, був собі японець. Пішов гуляти з собакою. І тепер
він ніде. Для тих, хто його знає, він уже назавжди ніде. Так
Чон До думав про хлопців, яких обирали оті люди з китай-
ським акцентом. Були тут — а тепер ніде. Їх, як Бо Сона,
понесло в невідомі краї. Отак він і думав про більшість
людей: вони з’являються у твоєму житті, наче зна`йди на
порозі, і потім їх колись неначе забере потік. Але Бо Сон
не зник у нікуди: він або пішов на дно до зубатих вугрів,