22 / 36
23
над долівкою дроти. Працювали вони так, що були готові
в будь-який момент зустрітися з південними корейцями,
і щодня, крім дощового сезону, коли тунелі ставали за-
надто грузькими, тренувалися пліч-о-пліч при нульовому
освітленні. Подейкували, що в Південній Кореї солдати ма-
ли американські прилади нічного бачення. Єдиною зброєю
Чона До та його команди була темрява.
Коли хвилі стали сильнішими, Чон До занервував і звер-
нувся до Ґіля:
— А що то була за справа з мінами, яка гірша за їхнє
знешкодження?
— Наносити їх на мапу, — обізвався Ґіль.
— Як — із детектором?
— А металошукачі тут не допоможуть, — сказав Ґіль, —
в американців тепер міни пластикові. Ми робили карти,
позначаючи ймовірне розташування мін, з огляду на міс-
цевість і психологію. Коли дорога сама тебе змушує пройти
якусь ділянку або шлях залежить від коріння дерев, то ми
припускаємо, що там міна, і позначаємо її. Ми всю ніч
проводили на мінному полі, на кожному кроці ризикуючи
життям, — і заради чого? Ранок настає, міни лишаються,
де були, ворог теж.
Чон До знав, кому зазвичай дістаються найгірші ро
боти — тунельна розвідка, субмарини на дванадцять ма-
тросів, міни, біохімія, — і раптом він побачив Ґіля геть із
інакшого боку.
— То ти сирота, — сказав Чон До.
Ґіль вражено подивився на нього.
— Зовсім ні. А ти?
— Ні, — відповів Чон До. — Я — ні.
Загін Чона До складався з сиріт, хоча самого Чона це
не стосувалося. У КНДРівських документах він був про-
писаний за адресою «Довгого майбутнього», і тепер це