23 / 36
24
його присуд і вирок. Цю проблему ніхто в Північній Кореї
не міг би розв’язати, така його доля. Він провів життя з си-
ротами, розумів їхній особливий стан, тож не мав до них
тієї відрази, яка була в більшості людей. Просто він не був
одним із них.
— Ти тепер перекладач? — спитав Чон До.
— Якщо достатньо довго поповзати мінними полями, —
сказав Ґіль, — то тебе винагородять. Пошлють у якесь те-
пле місце, як-от мовні курси.
Офіцер Со невесело реготнув.
Біла піна з бурунів тепер перекидалася через борт у човен.
— Головне лайно в цьому, — зізнався Ґіль, — що тепер,
коли я йду вулицею, все думаю собі: «Отут я б поставив
міну». Чи ловлю себе на тому, що обминаю певні місця,
наприклад пороги. Або й боюся просто перед пісуаром
стати. Уже й у парку погуляти спокійно не можу.
— У парку? — перепитав Чон До. Він ніколи не бачив
парків.
— Годі, — увірвав розмову офіцер Со. — На курси япон-
ської потрібно знайти нового викладача.
Він приглушив мотор, і голос прибою посилився, а чо-
вен захитався на хвилях.
Вони бачили чоловіка, який спостерігав за ними, але
тепер вони безпорадно бовталися метрів за двадцять від
берега. Коли Чон До відчув, що човен починає переверта-
тися, він вискочив за борт, щоб його вирівняти, і, хоча
глибина була лише по пояс, хвилі збивали з ніг. Приплив
проніс Чона До над піщаним дном, а потім він, закашлю-
ючись, висунувся з води. Чоловік на пляжі нічого не сказав.
Було майже зовсім темно, коли Чон До вибрався на берег.
Глибоко вдихнув, витер з волосся воду.
— Конбан ва
, — звернувся він до незнайомця. —
Оден-
кі кес да?