27 / 36
27
доріжкою, то перебуваєте в невигідному становищі, почуваєтесь
людиною другого сорту… Я вже була подумала, чи не присісти
мені в реверансі, коли двері відчинились, і від несподіванки я під
стрибнула.
Молодиця, не набагато старша за мене, вийшла на ґанок. Вона
була в білих штанях і подовженій блузі, схожій на медичний халат,
під пахвою несла пальто й теку. Проходячи повз мене, жінка ввіч
ливо усміхнулася.
— І спасибі, що прийшли, — пролунав голос з будинку. — Ми
зв’яжемося з вами.
Потому звідти визирнула вродлива жінка середнього віку з до
рогою модельною зачіскою. На ній був брючний костюм, що
вартував більше, ніж мій тато заробляє за місяць.
— А ви, напевне, міс Кларк?
— Луїза, — відказала я і, як напучала мене мама, простягнула,
вітаючись, руку.
Мої батьки зійшлися в тому, що теперечки молоді люди ніколи
не простягають руку, а колись про «Hi!»
1
або ще гірше — повітря
ний поцілунок — ви б і думати не сміли. Ця жінка не була схожа
на ту, яка зрадіє повітряному поцілункові.
— Добре. Заходьте! — Поручкавшись, вона хутко вихопила
свою руку, але затримала на мені погляд, немов оцінюючи. —
Заходьте, будь ласка. Поговоримо у вітальні. Мене звати Каміл
ла Трейнор.
Вона здавалася втомленою, неначе того дня вимовляла ті самі
слова вже багато разів.
Я пішла за нею до величезної кімнати з панорамними вікнами
від стелі до підлоги. Важкі штори спадали елегантними складками
з масивних карнизів із червоного дерева, а долівка була вкрита
перськими килимами з вигадливими узорами. Пахло бджолиним
воском і антикварними меблями. Повсюдно стояли невеличкі
елегантні поліровані столики з декоративними скриньками на них.
На якусь мить я задумалась, куди ж Трейнори ставляють свої
чашки´ з чаєм.
— Отже, вас скерувала Служба зайнятості, так? Сідайте.
1
Здоров! (
англ.
)