22 / 36
22
— Ну, може, тоді пошукаємо щось в іншому місті?
— З нашого міста й до нас ходять лише чотири автобуси. Ви це
знаєте. Ви радили вияснити про туристичний автобус. Я зателе
фонувала на станцію: він ходить тільки до п’ятої вечора. Крім
того, він удвічі дорожчий за звичайний.
Саїд відкинувся на спинку крісла.
— На цей момент, Луїзо, я мушу наголосити, що, як здоровій та
працездатній людині, для того щоб і далі діставати допомогу, вам
потрібно…
— Показати, що я намагаюся знайти роботу, знаю.
Як пояснити цьому чоловікові, як сильно я хотіла працювати?
Чи мав він бодай найменше уявлення про те, як я сумувала за
старою роботою? Безробіття було просто поняттям, про це моно
тонно згадували в новинах, у яких ішлося за корабельні чи авто
заводи. Я ніколи не замислювалася, що можна сумувати за робо
тою, як за втраченою частиною тіла, постійно, мимовільно. Я не
думала, що, окрім очевидних побоювань щодо грошей і майбут
нього, втрата роботи змусить мене почуватися непридатною та
трохи непотрібною. Що вставати вранці буде важче, ніж коли
мене раптово приводив до тями будильник. Що я можу сумувати
за людьми, з якими працювала, байдуже скільки спільного було
в мене з ними. Або навіть що я почну шукати знайомі обличчя,
йдучи головною вулицею. От коли я вперше побачила, як пані
Кульбабка так само, як і я, без мети блукала з непритомним по
глядом повз крамниці, то насилу стрималась, щоб не підійти, не
обійняти її.
Саїдів голос урвав мою задуму:
— Ага. Оце може спрацювати.
Я спробувала заглянути на екран.
—Щойно надійшло. Цієї самої миті. Вакансія доглядальниці.
— Я ж сказала, що не розуміюся з…
— Це не старі люди. Це… приватне оголошення. Допомога по
трібна в чиємусь будинку, менш як за дві милі від вас. Догляд та
компанія для інваліда. Ви вмієте кермувати машиною?
— Так. Але мені не треба буде витирати?..
— Наскільки я можу розуміти, зад витирати не потрібно. — Са
їд іще раз глянув на екран. — Він… паралізований. Потрібна лю