26 / 36
24
Таке спонтанне побачення — це осердя психотерапії,
хвилююча зустріч двох людей, де один (зазвичай, але не
завжди, це пацієнт) має більше проблем, ніж інший. Пси-
хотерапевти виконують подвійну роль: вони мають і спо-
стерігати за пацієнтами, і брати участь в їхньому житті.
Як спостерігач, лікар має бути достатньо об’єктивним, щоб
забезпечити необхідне елементарне наставництво своєму
пацієнтові. Як учасник, він стає частиною життя пацієнта,
а інколи перебуває під впливом чи навіть сам змінюється
після такої зустрічі.
Погоджуючись стати частиною життя пацієнта, я, пси-
хотерапевт, не лише стикаюся з тими самими проблема-
ми, що й мої пацієнти, але й маю бути готовий вивчати їх
за тими самими законами проведення дослідження. Я маю
припустити, що знати — це краще, ніж не знати, ризикну-
ти — краще, ніж не ризикнути, а магія та уява, такі багаті
та чарівні на перший погляд, значно послаблюють люд-
ський дух. Я серйозно ставлюся до слів Томаса Гарді:
«Якщо ми хочемо пройти шлях до Кращого, нам спершу
треба роздивитися Найгірше».
Подвійна роль спостерігача та учасника вимагає бага-
то зусиль від лікаря та змушує ставити болісні запитання,
як чинив я в цих десяти історіях. Чи слід мені, наприклад,
очікувати від пацієнта, який попросив мене зберігати його
любовні листи, що він подолає проблеми, яких я сам уни-
кав усе своє життя? Чи можливо допомогти йому і змусити
жити далі, а не зупинитися, як я? Чи маю я про щось за-
питувати помираючого чоловіка, удову, матір, яка втрати-
ла дитину, чи пенсіонера, який вірить, що його незвичайна
мрія може здійснитися? Чи слід мені ставити питання, на
які я не маю відповідей? Чи повинен я показувати свою