18 / 36
17
Передмова до видання 1992 року
посвяти людини справі більшій, ніж сама вона, або як
додатковий продукт присвяти однієї людини іншим.
Щастяприходитьнеочікувано, і те саме стосується успіху.
Я хочу, щоб ви прислухалися до вказівок вашої інтуїції
і далі керувались ними, удосконалюючись. А потім ви
житимете, щоб побачити, як у віддаленому часі —у від-
даленому часі, кажу я! —успіх неодмінно прийде, тому
що ви
забули
й думати про нього».
Читач може запитати мене, чому я не намагався втек-
ти, що тримало мене, коли Гітлер окупував Австрію.
Дозвольте мені відповісти, розповівши одну історію.
Невдовзі перед тим, як Сполучені Штати почали брати
участь у Другій світовій війні, мене запросили до Аме-
риканського консульства у Відні — забрати іммігра-
ційну візу. Мої старенькі батьки були в захваті, оскіль-
ки сподівалися, що мені невдовзі дозволять залишити
Австрію. Однак я завагався. На мене напосідало питан-
ня: чи можу я залишити моїх батьків на поталу долі,
дозволити їм бути висланими, раніше чи пізніше, до
концентраційного табору або навіть до так званого
екстермінаційного табору? Чи зможу я взяти на себе
таку відповідальність? Чи повинен я випестити дитя
мого розуму, логотерапію, емігруючи на родючий ґрунт,
де зможу написати свою книжку? Чи повинен я зосере-
дитися на своїх обов’язках сина, дитини моїх батьків,
і зробити все можливе, щоб захистити їх? Я розглядав
проблему таким і сяким чином, але не міг знайти вирі-
шення; це був різновид дилеми, що змушує людину
благати «підказки з небес», як кажуть.
А тоді я помітив уламок мармуру, що лежав на сто-
лі у мене вдома. Я запитав батька про нього. Він пояс-
нив, що знайшов цей камінчик на згарищі найбільшої