23 / 38
23
— Чув. І бачив каміння з його скарбниці. Були там сапфіри
небувалих кольорів і діаманти величезні, наче черешні.
— Ну так знай, що саме Ярпен Зігрін і його ґноми прикінчили
Оквіста. Було про те складено баладу, але нудну, бо не моя.
Якщо ти не чув — нічого не втратив.
— Це всі?
— Так. Не враховуючи тебе. Ти стверджуєш, що не чув про дра-
кона, хтозна, може, воно й правда. Але тепер ти вже знаєш. І що?
— І нічого. Мене той дракон не цікавить.
— Ха! Хитро, Ґеральте. Бо ти й так не маєш ґлейту.
— Повторюю, мене той дракон не цікавить. А що з тобою,
Любистку? Що тебе так тягне у той бік?
— Усе просто. — Трубадур стенув плечима. — Треба бути близь-
ко від пригод і подій. Щодо битви з тим драконом — буде роз-
голос. Авжеж, я міг би скласти баладу й на підставі розповіді,
але вона звучатиме інакше, співана кимось, хто бачив бій на
власні очі.
— Бій? — засміявся Три Галки. — Хіба щось на кшталт різани-
ни свині чи четвертування трупа. Слухаю і не можу припинити
дивуватися. Славні вої, які мчать сюди з усіх кінських ніг, аби
дорізати напівдохлого дракона, отруєного якимось хамом. Смі-
ятися хочеться і ригати.
— Ти помиляєшся, — сказав Ґеральт. — Якщо дракон не по-
мер від отрути на місті, то, напевне, його організм уже її пере-
боров і дракон тепер повний сил. Зрештою, немає великого
значення. Рубайли з Крінфріду все одно його вб’ють, але без
бою, якщо хочеш знати, не обійдеться.
— Тож ти ставиш на Рубайл, Ґеральте?
— Ясно ж.
— Аякже, — відізвався стражник-митець, який досі мовчав. —
Драконище — то потвора магічна, й не прибити його інакше, ніж
чарами. Якщо хто й дасть йому раду, то це чарівниця, яка про-
їхала туди вчора.
— Хто? — Ґеральт схилив набік голову.