7 / 40
7
Незнайомець не всівся за стіл поміж нечисленими гостями, а й да-
лі стояв біля шинквасу, міряючи хазяїна пронизливим поглядом.
Сьорбнув із кухля.
— Шукаю кімнату на ніч.
— Не маю, — буркнув корчмар, зиркаючи на чоботи незнайомця,
закурені та брудні. — У «Старому Наракорті» спитайте.
— Я волів би тут.
— Не маю, — корчмар нарешті упізнав акцент незнайомця. То був
рівієць.
— Заплачу`, — промовив чужинець тихо, мовби вагаючись.
Саме тоді й розпочалася та паскудна історія. Віспуватий бурмило,
котрий похмуро спостерігав за незнайомцем із тієї самої миті, як той
увійшов, устав і приступив до шинквасу. Двійко його приятелів стали
позаду, на відстані двох кроків.
— Нема місця, гультіпако, сволото рівійська, — чвиркнув віспуватий,
ставши впритул до незнайомця. — Нам тут, у Визімі, такі, як ти, не
потрібні. Це порядне місто!
Незнайомець узяв кухля та відсунувся. Глянув на корчмаря, але той
відвів очі. Йому б і на думку не спало захищати рівійця. Зрештою, хто
тих рівійців любить?
— Кожен рівієць — злодій, — вів далі віспуватий, дихаючи пивом,
часником і злістю. — Чуєш, що кажу, вилупку?
— Не чує. Йому вуха лайном позакладало, — сказав один із тих,
задніх, а другий зареготав.
— Плати й вали звідси! — верескнув подзьобаний.
Незнайомець тільки тепер подивився на нього.
— Пиво доп’ю.
— А ми тобі допоможемо, — просичав бурмило.
Він вибив з рук рівійця кухоль і, одночасно хапаючи зайду за плече,
вчепився пальцями у ремінь, який перекреслював навкіс груди чужин-
ця. Один із тих, іззаду, піднімав кулак для удару. Чужак крутнувся на
місці, вибиваючи віспуватого з рівноваги. Меч засичав у піхвах та
коротко зблиснув у світлі каганців. Завирувало. Крик. Хтось із відвіду
вачів кинувся до виходу. З гуркотом упав стілець, луснула об підлогу
глиняна миска. Корчмар — губи у нього тремтіли — дивився на жахли-
во розрубане обличчя віспуватого, який, чіпляючись пальцями за край