«Відьмак. Останнє бажання» Анджея Сапковського

цькують регулярно. Перепрошую, Ґеральте, якщо маєш іншу думку про

чародіїв, при твоєму фахові напевне маєш, але як на мене, то дармо-

їди вони й дурні. Ви, відьмаки, серед людей зужили більшої довіри. Бо

ви, як би то сказати, конкретні.

Ґеральт усміхнувся, але не прокоментував.

— Та до справи. — Бургомістр зазирнув у кухоль і долив собі й рівій-

цю. — Деякі поради чаклунів здавалися мені аж ніяк не дурнуватими.

Один пропонував спалити стриґу разом із палацом та саркофагом,

другий радив відрубати їй довбешку заступом, інші більше схилялися до

забивання кілків у різні частини її тіла, зрозуміло, удень, коли дияволи-

ця спала у труні, виснажена нічними втіхами. На жаль, знайшовся один

блазень, у загостреній шапці на лисій голові, горбатий пустельник, який

придумав, що то є чари, що їх можна зняти і що зі стриґи знову стане

Фольтестова донечка, чарівна, мов писанка. Треба тільки просидіти

у крипті цілу ніч — і все, справу вирішено. Після чого — уявляєш, Ґеральте,

що то був за дурень, — пішов він на ніч до палацу. Як легко здогадатися,

мало що від нього лишилося, тільки шляпа та палиця. Але Фольтест уче-

пився у ту ідею, як реп’ях у собачий хвіст. Заборонив будь-які спроби

вбити стриґу, а з усіх закутків краю понастягував шарлатанів, аби ті від-

чарували принцесу зі стриґи. Ото була мальовнича компанія! Якісь баби

покручені, якісь кульгавці, брудні, брате, завошивлені, аж жаль брав. Ну

й гайда вони чарувати, головним чином над мискою та кухлем. Зрозуміло,

декого Фольтест та Рада швиденько викрили, кількох навіть на частоколі

повісили, але замало, замало. Я б їх усіх повісив. Про те, що стриґа, нато-

мість, раз у раз когось та загризала, не звертаючи ані на шарлатанів, ані

на їх закляття ні найменшої уваги, я вважаю, говорити не треба. Як і про

те, що Фольтест у палаці вже не мешкав. Ніхто не мешкав.

Велерад перервався, сьорбнув пива. Відьмак мовчав.

— І так воно, Ґеральте, тягнеться вже шість років, бо те уродилося

років чотирнадцять тому. Мали ми за цей час трохи інших турбот, бо

повоювали із Визіміром з Новіграда, але із пристойних, зрозумілих

причин, йшлося про перенесення межових стовпів, а не про якихось

там дочок чи заручини. Фольтест, до речі, починає вже бубонити про

шлюб й розглядає парсуни

, що їх надсилають із сусідніх дворів, —

Парсуни (

заст

.) — портрети.