8 / 40
8
шинквасу, саме зсувався, зникав з очей, немовби тонув. Ті двійко
лежали на підлозі. Один нерухомо, а другий звивався і трясся у темній
калюжі, що швидко збільшувалася. У повітрі, свердлячи вуха, вібрував
тонкий, істеричний жіночий крик. Корчмар затремтів, хапнув ротом
повітря й почав блювати.
Незнайомець відступив під стіну. Зігнутий, напружений, уважний.
Меча він тримав обома руками, водячи вістрям у повітрі. Ніхто не ру-
хався. Жах, неначе холодне багно, заліплював обличчя, сковував рухи
й затикав горлянки.
Стражники увірвалися до корчми зі стукотом і грюкотом, утрьох.
Мабуть, були поблизу. Мали напоготові оплетені ременями палиці, але,
побачивши трупи, відразу вихопили мечі. Рівієць притулився спиною
до стіни, лівицею витяг з-за халяви кинджал.
— Кинь те! — зарепетував один зі стражників тремтячим голосом. —
Кинь те, харцизяко! Із нами підеш!
Другий стражник копнув лавку, що не дозволяла йому зайти до рі-
війця збоку.
— Біжи по людей, Жмутик! — крикнув до третього, який тримався
ближче до дверей.
— Не треба, — сказав незнайомець, опускаючи меча. — Сам піду.
— Підеш, сучий вилупку, але на мотузці! — зайшовся отой, із тремт-
ливим голосом. — Кинь меча, бо я тобі довбню розвалю!
Рівієць випростався. Швидко сунув клинок під ліву пахву, а прави-
цею, здійнявши її над головою, у бік стражників, швидко накреслив
у повітрі складний знак. Блиснули сріблясті заклепки, якими було густо
всіяно довгі, аж по лікті, манжети шкіряного каптану.
Стражники відсахнулися на крок, закриваючи обличчя ліктями.
Хтось із гостей схопився на ноги, хтось знову побіг до дверей. Ще раз,
дико і страшно, закричала жінка.
— Сам піду, — повторив незнайомець гучним металевим голосом. —
А ви троє — попереду. Ведіть до бургомістра. Я дороги не знаю.
— Так, пане, — проммимрив стражник, опустивши голову. Рушив до
виходу, непевно озираючись. Двійко інших спішно пішли за ним, за-
дкуючи. Незнайомець крокував слідом, ховаючи меча до піхов, а кин
джал за халяву. Як проходили вони повз столи, то гості заслоняли
лиця полами кубраків.