10
— Так. Знаєш що, Ґеральте? Із тим, — Велерад поплескав долонею
по відозві, — із тим — дай собі спокій. То поважна справа. Багацько
вже намагалися. То, брате, не те саме, що пару гультяїв захльостати.
— Знаю. Це мій фах, бургомістре. Написано — три тисячі оренів
нагороди.
— Три тисячі, — бургомістр закопилив губи. — І принцесу докупи, як
люди балакають, хоча милостивий Фольтест того й не дописав.
— У принцесі я не зацікавлений, — сказав спокійно Ґеральт. Сидів,
склавши руки на колінах. — Написано — три тисячі.
— Що за часи, — зітхнув бургомістр. — Що за паршиві часи! Ще
років двадцять тому хто б і подумав, навіть на п’яну голову, що такі
професії будуть? Відьмаки! Мандрівні вбивці василісків! Бродячі різу-
ни драконів та утопців! Ґеральте! У твоєму цеху пиво дозволено пити?
— Дозволено.
Велерад плеснув у долоні.
— Пива! — гукнув. — А ти, Ґеральте, сідай ближче. Бо чого ж то я.
Пиво було холодним і пінистим.
— Паршиві часи настали, — ремствував Велерад далі, сьорбаючи
з кухля. — Наплодилося усілякої мерзоти. У Магакамі, у горах, аж ро-
їться від боболаків. У лісах раніше хоч би вовк який вив, а зараз — на
тобі: примари, боровики якісь, куди не плюнь — вовкулак чи інша яка
зараза. По селах русалки та жалібниці дітей крадуть, на сотні вже
рахуємо. Хвороби, про які раніше й не чув ніхто, аж волосся дибки. Ну,
а до комплекту ще й оте! — він попхнув сувій шкіри по столу. — Не ди-
вина, Ґеральте, що такий попит на ваші послуги.
— Ця королівська відозва, бургомістре, — підвів голову Ґеральт. —
Чи знаєте подробиці?
Велерад відхилився на спинку стільця, сплів руки на череві.
— Подробиці, кажеш? А знаю. Не те щоб з перших рук, але з досто-
вірних джерел.
— Про те мені, власне, і йдеться.
— От ти уперся. Як знаєш. Слухай. — Велерад ковтнув пива, притишив
голос. — Милостивий наш Фольтест, ще королевичем, за правління
старого Меделла, свого батька, демонстрував нам, що може утнути,
а утнути міг чимало. Ми сподівалися, що із часом те минеться. Але ж
швидесенько після коронації, відразу по смерті старого короля, Фольтест