11 / 40
11
самого себе перевершив. Ми аж роти пороззявляли. Коротше: зробив
він дитинку своїй рідній сестрі Адді. Адда була від нього молодшою,
але завжди вони трималися купи, і ніхто нічого й не підозрював, ну,
може, тільки королева… Отож: дивимося, аж тут Адда — нате вам, із
таким ото пузом, а Фольтест починає розводитися про шлюб. Із се-
строю, уявляєш, Ґеральте? Ситуація диявольськи загострилася, бо
Визімір з Новіграда саме вирішив видати за Фольтеста свою Дальку,
вислав посольство, аж тут треба тримати короля за руки-ноги, бо той
готовий бігти та гнати тих послів утришия. Вдалося, на наше щастя, бо
Визімір спересердя випустив би нам тельбухи. Потім, не без допомоги
Адди, яка зуміла вплинути на свого братуся, вдалося знеохотити щеня
від швидкого шлюбу. Ну а потім Адда народила, у належний час, аякже.
А тепер слухай, бо починається. Те, що народилося, бачив небагацько
хто, але одна повитуха вискочила з вікна вежі, а у другої потьмарився
розум, і вона й досі ходить зателепкувата. Думаю, що виродок був не
вельми гожий. Була це дівчинка. Зрештою, вона відразу ж померла,
бо ніхто, як мені здається, не поспішив перев’язати пуповини. Адда,
на своє щастя, пологів не пережила. А потім, брате, Фольтест укотре
вчинив дурню. Виродка треба було відразу спалити або, я знаю, зако-
пати десь на відлюдді, але не ховати у саркофазі у підземеллях палацу.
— Запізно тепер бідкатися. — Ґеральт підвів голову. — У будь-якому
разі треба було прикликати когось із Відунів.
— Ти про отих здирників із зірками на капелюхах? А як же! Злеті-
лося їх із десяток, але вже потім, як стало зрозуміло, що у тому сарко-
фазі лежить. І що з нього ночами вилазить. А вилазити почало не ві-
дразу, ні. Сім років після поховання була тиша. Аж тут якось уночі — на
місяць уповні — крик у палаці, вереск, безлад! Що тут довго говорити,
ти на тому знаєшся, та й відозву читав. Немовля у труні підросло, та
неабияк, а зуби в нього стали такі, що аж жах. Одним словом — стриґа.
Шкодую, що ти трупів тих не бачив. Як я. Тоді обминав би ти Визім
стороною.
Ґеральт мовчав.
— У ті часи, — продовжував Велерад, — Фольтест, як я вже казав,
закликав до нас цілу громаду чаклунів. Ґелґотали вони один поперед
одного, мало не побилися отими своїми ціпками, що вони їх носять,
напевно, аби псів відганяти, коли їх ними цькують. А я так вважаю, що