23 / 38
23
ходила на кін і не позувала для модних журналів чи в одязі от кутюр,
лише для реклами звичайних торговельних мереж, що продавали не-
дорогий одяг для дівчат у Міссурі й Монтані. Іноді це було весело,
розповідала вона, але здебільшого ні; зйомки в січні в купальних ко
стюмах, коли доводилося тремтіти від грипу; твідові й шерстяні костю
ми в літню спеку, коли мусила обливатися потом посеред штучного
осіннього листя, тоді як у студії лунала гаряча музика, а хлопець-віза-
жист поміж кадрами припудрював її обличчя.
Але протягом тих років, коли лише вдавала, ніби навчається в коле-
джі, — позуючи в декораціях кампусів, переповнених парами й трійка-
ми студенток із притиснутими до грудей підручниками, — мама при-
мудрилася заощадити достатньо грошей, щоби вступити в справжній
коледж: на історію мистецтва в Нью-Йоркському університеті. Вона
ніколи на власні очі не бачила шедеврів живопису до своїх вісімнадцяти
років, тобто до приїзду в Нью-Йорк, і була сповнена рішучості надолу-
жити згаяний час — «чисте блаженство, небесна втіха», говорила вона,
закопуючись по шию в книжки з мистецтва й пильно вдивляючись
у слайди давніх полотен (Мане, Вюйар), ажпоки не розпливалося в очах.
(«Це божевілля, — казала вона, — але я б почувалася безмежно щасли-
вою, якби могла сидіти й дивитися на п’ять або шість творів живопису
протягом решти свогожиття. Я не знаю кращого способу збожеволіти».)
Коледж став другою важливою подією, що відбулася з нею в Нью-
Йорку, —для неї, мабуть, найважливішою. І якби не третя подія (зустріч
і одруження з моїм батьком—яка виявилася далеко не такоющасливою,
як перші дві), мама, безперечно, здобула б ступінь магістра, а потім
і доктора філософії. Щоразу, як тільки випадало кілька вільних годин,
вона відвідувала музеї Фріка, сучасного мистецтва абоМетрополітен, —
тож коли ми стояли під музейним портиком, з якого скрапувала вода,
і дивилися на затягнуту туманомП’яту авеню, я не здивувався, що вона,
струсивши парасольку від дощових крапель, запропонувала:
— Ходімо, мабуть, усередину, повештаємося там, поки злива вщухне.
— Ходім.
Хоч я хотів лише поснідати.
Вона глянула на свій годинник.
—Це найкраще, адже годі спіймати таксі в таку погоду.
Її правда. А проте я помирав від голоду.
«Коли ми поїмо?»
— похмуро
думав собі, плентаючись за нею вгору сходами. Я здогадувався: вона так
розгнівана на мене за сьогоднішній виклик до школи, що взагалі не