20 / 36
21
— Типу їх знешкоджувати?
— Якби ж то, — мовив Ґіль.
Вони наблизилися до берега метрів на двісті, а тоді по-
пливли понад пляжами префектури Каґошіма. Що темніше
ставало, то краще Чон До було видно, як місто відобра
жувалося в архітектурі кожної хвилі, яка гойдала човен.
Ґіль підняв руку:
— Ось. Хтось на березі. Жінка.
Офіцер Со приглушив мотор і взяв бінокль. Потри-
мав йогорівно, налаштував, ворушачи кущистими біли-
ми бровами.
— Ні, — заперечив він, повертаючи бінокль Ґілеві. —
Глянь уважно, там їх дві. Гуляють разом.
— А ми хіба не чоловіка шукали? — поцікавився Чон До.
— Нема різниці, — сказав старий. — Головне, щоб лю-
дина була сама.
— Що, ми взагалі будь-кого маємо схопити?
Офіцер Со нічого не відповів. Якийсь час не було чути
нічого, крім «пресни».
Тоді офіцер озвався:
— Раніше в нас був цілий підрозділ, бюджет був. Тобто
і катер, і пістолет із транквілізатором. Ми вели спостережен-
ня, проводили якісний відбір, мали чіткий підхід. Ми не брали
людей сімейних, дітей ніколи не брали. Я пішов на пенсію
з ідеальною характеристикою. А тепер гляньте на мене. Ма-
буть, я один такий уже зостався. Об заклад б’юся, що вони,
крім мене, не могли знайти нікого, хто цю справу пам’ятає.
Ґіль роздивлявся щось на березі. Він протер скельця
бінокля, але насправді було вже так поночі, що це не до-
помагало. Дав бінокль Чонові До.
— Розбереш що-небудь? — спитав він.
Коли Чон До підняв бінокль, він ледве вирізнив чолові-
чу постать, яка рухалася понад пляжем, над водою: то