9 / 36
8
цінно реалізувати своє життєве покликання, виконуючи ролі
дру-
жини, господині
та
матері
, щоб досягти визнання як соціально
повноцінна особа. Статус
молодиці
в традиційній українській культу-
рі був, з одного боку, обов’язковим для кожної жінки, з іншого —
престижним, оскільки відкривав доступ до широкого спектра прав
і повноважень у сімейній, громадській та звичаєво-обрядовій царинах.
Безшлюбність, натомість, розглядали в народі як соціальну
аномалію: до старої діви зазвичай ставилися упереджено, з осудом
чи співчуттям, її вважали соціально неповноцінною особою. Такий
невизначений статус відтворено у приказках: «Перестояна трава —
ні сіно, ні солома, а стара дівка — ні жінка, ні вдова», «Стара дівка,
дірявий кожух — то один дух». Оскільки в традиційній українській
культурі статус жінки визначався через її стосунок до чоловіка, то
за його відсутності жінка випадала зі звичайних соціальних мереж,
стаючи певною маргіналкою: її майнові права були обмежені, для
неї були повністю чи частково недоступні інші соціальні та риту-
альні жіночі ролі. Така сумна перспектива, вочевидь, формувала
серед дівчат переконання у тому, що слід неодмінно вийти заміж:
«Хоч за старця, аби не остаться», «Хоч за лапоть, аби не плакать»,
«Нехай вже і патик, аби був у мене чоловік». Чи не тому, як помітив
свого часу Микола Костомаров (1818—1885), старих дів «у сіль-
ському побуті стрічається рідко, бо в цьому побуті майже всі по-
єднуються шлюбом замолоду».
У другій половині ХІХ ст. за кількістю шлюбів українські зем-
лі випереджували інші регіони Російської імперії і багато країн
Європи, до того ж у селах шлюбність була значно вищою, аніж
у містах. Середній шлюбний вік для українських дівчат становив
16—18 років, а для хлопців — 18—20 років, що було зумовлено
і господарськими міркуваннями, і турботою батьків про мораль
своїх дітей. Назагал батьки прагнули якнайшвидше видати дочку
заміж, особливо коли в сім’ї було кілька дочок. При цьому дотри-
мувалися принципу послідовності: насамперед віддавали старших
дочок, потім — молодших.
Поширені звичаї ворожінь про заміжжя добре ілюструють,
яким актуальним було це питання для дівчат. Найважливіші й най-
масовіші ворожіння відбувалися на Катерини (7 грудня), на Андрія
(13 грудня), а також у переддень Нового року — на Маланки
(13 січня). Попри величезне розмаїття прийомів та способів, усі
вони були спрямовані на з’ясування кількох визначальних для жі-
ночої долі питань:
терміну одруження; соціальних характеристик