10 / 36
9
майбутнього чоловіка
(вік, ста-
тус—парубок чи удівець, доста-
ток, місце проживання, госпо-
дарська вправність, риси вдачі
тощо);
успішності майбут-
нього подружжя
(щасливе/
нещасливе, хто старшуватиме
у сім’ї тощо). Прогнозування
власної долі було особливо ак-
туальним саме для дівчат, які
не могли посутньо впливати на
ситуацію: вирішальна роль при
одруженні належала батькам,
а ініціатива — нареченому. Во-
рожіння про одруження, що
були характерною рисою саме
дівочої субкультури, можна
вважати ознакою пасивно-очі-
кувальної позиції дівчини в си-
туації шлюбного вибору.
Про певну пасивність дівчат також свідчить звичай влаштову-
вати щороку весняні
ярмарки на дівчат
, що був поширений на
бойківсько-гуцульському пограниччі та серед українців Закарпат-
тя. Етнограф Зенон Кузеля (1882—1952) так описував цей звичай:
«На кожний ярмарок сходяться численно дівчата, що вже на від-
даню [з матерями] і легіні. Дівчата уставляються рядами коло мос-
та, як можна найкраще причепурені, а легіні переходять попри них
і приглядаються їм (…) Як котра котрому сподобається, то зараз
зачинається на місці відповідна розмова. Коли легінь цілком не знає
дівчини, а се трафляється часто, то наперед питає, хто вона і звідки
вона, а потім виходять з нею з гурту на розмову (…) В цей спосіб
розпізнається багато молодих людей з околиці Перегинська, а такі
знайомства кінчаються звичайно вінчанєм (…) Парубки приходять
нераз навіть дуже здалека».
При створенні сім’ї українці вбачали у дівчині пасивну сторо-
ну, яка звично перебуває в ситуації очікування
сватів
з боку па-
рубка. Дівчину
віддавали
заміж або
брали
за жінку, вона
чекала
приходу та
приймала сватів
, її доля значною мірою залежала від
волі батьків та ініціативи парубка. Однак використання дієслів типу
одружитися, побратися, пошлюбити
і щодо дівчини, і щодо
Українські дівчата