17 / 36
16
У дитинстві він, як і інші діти, любив складати іграш-
кову залізницю і бавитися нею. Однак насправді його
притягували до себе не майстерно виготовлені паро-
вози і вагончики, не колії, що химерно перепліталися
і знову розходилися, не випрацьована до найдрібні-
ших деталей діорама, а моделі станцій, які ставили там
лише для завершеності картини. Він любив дивитися,
як повз станцію проїжджає потяг або ж, повільно
знижуючи швидкість, зупиняється на платформі са-
ме біля знака зупинки першого вагона. Він уявляв
пасажирів, що снують туди-сюди, слухав оголошення
чергового і сигнал відправлення, відтворював в уяві
хвацькі рухи станційних працівників. У його голові
перепліталися реальність і вигадка, бувало навіть так,
що ним аж трусило від збудження. Однак пояснити
довколишнім причини палкого захоплення залізнич-
ними станціями, послуговуючись мовою логіки, він
не міг. А якби навіть і міг, то врешті його б назвали
диваком. Та і сам Цкуру інколи думав, що з ним, імо-
вірно, трохи
щось не так
.
Попри брак якоїсь характерної прикмети чи винят-
кової особливості, а також задля дотримання у всьому
золотої середини, він (напевно) мав щось, що відрізня-
ло його від оточення і що не можна назвати зовсім
звичайним. Така суперечність самосвідомості бентежи-
ла його з малих літ — і до теперішніх тридцяти шести.
Інколи майже непомітно, а часом остаточно збиваючи
з пантелику.
Цкуру іноді переставав розуміти, чому він належить
до цього товариства. Чи вони
справді
відчувають у ньо-
му потребу? А може, їм краще і веселіше було би без
нього? Може, вони просто цього наразі не зауважили?