14 / 36
13
—Люди, ми відхилилися від теми, — зауважував Си-
ній. — Я хочу сказати, що вміти програвати — це одна
зі складових спортивної майстерності.
—А ти, як завжди, не гаєш нагоди її потренувати, —
знову іронізувала Чорна.
Худа і висока на зріст, Біла мала модельну зовніш-
ність, а її врода нагадувала риси обличчя давніх япон-
ських ляльок. Іще дівчина мала чудове довге волосся
кольору воронячого крила. Люди на вулиці озиралися,
задивляючись на неї. Але виникало враження, що вона
якось не знала, що робити зі своєю вродою. Серйозна
до неймовірності, Біла не любила привертати до себе
увагу. Чудово грала на фортепіано, але перед чужими
свого вміння не демонструвала. У ті моменти, коли не-
втомно вчила дітей у позаурочній школі гри на інстру-
менті, видавалася надзвичайно щасливою. Такою жва-
вою і радісною Цкуру пригадує її тільки там. «Може,
деякі діти і не надаються до звичайного навчання,
однак мають музичний хист, тож шкода було б це про-
ґавити», — говорила вона. У позаурочній школі було
лише напіврозвалене піаніно. Тоді вп’ятьох вони почали
збирати пожертви на новий інструмент. На літніх кані-
кулах знайшли тимчасові підробітки. Ходили також на
фабрику інструментів із проханням посприяти у при-
дбанні. І після тривалих зусиль друзям таки вдалося роз-
добути справжнісінький рояль. Це було навесні, на по-
чатку їхнього вже останнього, третього, року навчання.
Про цюшляхетну затію ліцеїстів навіть писали у газетах.
Біла зазвичай говорила мало. Але коли заходила мо-
ва про собак чи котів (а вона страшенно любила тва-
рин), то аж змінювалась на обличчі і з захопленням
поринала у розмову. Сама дівчина казала, що мріє стати