«Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі» Харукі Муракамі

у політехнічному університеті чи на роботі. Хоча, ймо-

вірно, він таким і є.

—Так, залізничні станції мені чомусь подобалися

з дитинства, — визнав він.

—Ого, вельми послідовний життєвий шлях, — ска-

зала вона.

Хоча сказано це було із зачудуванням, Цкуру не від-

чув у її тоні негативних ноток.

—Але чому це власне залізничні станції, а не щось

інше, я не можу як слід пояснити.

Сара усміхнулася:

—Може, це просто покликання?

—Може, й так, — погодився він.

«І чому ми затіяли цю розмову? — думає Цкуру. —

Адже

це

трапилося так давно». Якби так тільки було

можливо, він хотів би назавжди витерти це зі своєї

пам’яті. Але Сару чомусь цікавили спогади про його

шкільне

це був за ліцей? Чим він тоді займав-

ся? Цкуру і самнезчувся, як почав розповідати про друж-

ню спільноту п’ятьох. Чотирьох різнобарвних і безбарв-

ного Цкуру Тадзакі.

Обоє зараз сиділи у маленькому барі на задвірках

Ебісу

. Планували повечеряти в невеликому японсько-

му ресторані, який запропонувала Сара, однак при зу-

стрічі виявилося, що вона пізно пообідала і їсти їй не

хочеться. Тож вони скасували замовлення столика і ви-

рішили десь випити коктейлю, закусуючи сиром і го-

рішками. Цкуру не заперечував, бо також не встиг зго-

лодніти. Він узагалі не їв багато.

Один із доволі старих районів центрального Токіо, популярний як місце

зустрічей, побачень, модних бутиків і ресторанів, однак не такий доро-

гий, як інші центральні райони з гарною атмосферою.